Голод 1932—1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і рі-
занина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод
травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографіч-
ні шрами, які вона носить досьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення
радянської системи.
Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Ста-
лін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р.
перевищував 1931 р.» Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише
на 12 °о був меншим середнього показника 1926—1930 рр. Інакше кажучи, харчів
не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для
власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін
підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 °о. Це рішення й та жорстокість, із якою
режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який
можна назвати не інакше як штучним.
Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася
його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні акти-
вісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію
було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціа-
лістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» ка-
ралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгос-
пи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді
Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде
виконано план державних заготівель.
Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова
загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали під-
логи, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли ли-
шати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у
переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояс-
нював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас
обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні
піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної
фразеології».
Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на почат-
ку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоло-
вік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи,
кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли
котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь чле-
нів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянсько-
го автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки.
Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство».
Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з
голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди
гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обо-
в'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною
смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи.
Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне
рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому
не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторош-
ніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали
з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши
їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого ди-
тинства».
Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник
Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із
гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це
боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості.
Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна
система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»
Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздра-
тований результами перепису і 937 р., що виявив страхітливо високу смертність,
Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні мате-
ріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними.
Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками,
що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Укра-
їні коливається в межах 3—6 млн чоловік.
У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному
Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве
відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те,
що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна ... мала служити колосальною
лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-тех-
нічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення
України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Прав-
ди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна — вирішальний фактор зернозаго-
тГвель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав
Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зер-
нових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготівель. Б. Кравченко стверджує,
що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.
З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колек-
тивізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював
свою політику — з усіма її страхітливими наслідками — швидшими темпами, ніж
в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колиш-
ній партійний активіст: «Було ясно, що Москва покладає на Україну великі
сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала про-
ти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж
в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас».
Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського на-
ціоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминуло пиль-
ності радянського керівництва. Сталін казав, що «селянське питання було основою,
квінтесенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським
питанням». У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це
ототожнення, заявивши: «спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в
тому, щоб ... знищити соціальну базу українського націоналізму — індивідуальне
селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін
вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він
свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині
його імперії.
Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідо-
мості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення
самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевид-
но, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити
Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито
говорити про голод в СРСР.
Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замов-
чувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в
той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допо-
моги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом
подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард
Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи
про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Ста-
ліна, московський кореспондент газети «Нью-Йорк Тайме» Уолтер Дуранті неодно-
разово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах до-
пускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн чоловік). «За глибину, об'єктив-
ність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуран-
ті нагородили Пулітцерівською премією.
Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до
викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: «Це
правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії,
аналогічної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, ос-
кільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним».
До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні
прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в пи-
танні про голод. Як зауважив Р. Конквест, «ганебним було не те, що вони виправ-
довували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали по-
дивитися фактам в обличчя».