syberianbear писал(а):а группы быстрого реагирования на черных ястребах?

syberianbear писал(а):а группы быстрого реагирования на черных ястребах?

RANGER75DELTA писал(а):А как же 160-й авиаполк?
Думаю, syberianbear имено их имеет ввиду.

Спекотний квітень 2004-го

Влад Волошин

В ті дні українським підрозділам довелось зіткнутися у реальному бою з реальним противником — стояти «на смерть», утримуючи позиції і нести перші, насправді бойові, втрати

Понад рік пройшов від початку Антисадамівської операції об’єднаних сил Коаліції під назвою «Свобода Іраку», але в країні було ще далеко до стабілізації обстановки. Загальне зубожіння населення, дефіцит товарів першої необхідності, але найголовніше — суцільне безробіття, «підігріли» політичну ситуацію в країні до «точки кипіння».

Ірак вирував…

Перша хвиля маніфестацій і протестів прокотилася по країні в середині січня, але проблеми тоді вирішувалися за столом переговорів. До відкритого терору проти Коаліційних Сил вдавалися лише мешканці північних районів, де проживали, переважно, суніти, які підтримували режим Саддама Хусейна. Мешканці центральних і південних районів Іраку, шиїти, спочатку навіть підтримували коаліціянтів, але й серед них невдоволення ситуацією зростало. Друга хвиля мирних протестів і демонстрацій, вміло скерованих радикально налаштованим шиїтським лідером Муктадою Ас-Садром, що піднялася в «шиїтських провінціях» наприкінці березня, була набагато кривавішою.

Провінція Васіт, зона відповідальності української бригади, розташовувалася у центральній частині Іраку. Завдяки українцям, вона була відносно спокійна, проте лише до квітня… Бойовики воєнізованого крила «Армія Магді» перетворили ці мирні мітинги на збройні виступи і навіть завдали ударів по деяких підрозділах КООС в Іраку. У сусідніх провінціях Неджефі і Кербелі, де розташовані шиїтські святині, бойовики захопили мечеті, перетворили їх у фортеці, і коаліціянтам доводилося застосовувати значні сили, щоб ліквідувати ці осередки опору. Велика кількість бойовиків «Армії Магді» перемістилася в провінцію Васіт, щоб і тут розпочати активні збройні виступи проти Багатонаціональних сил. Провінція перебувала під контролем українського контингенту, який не мав ні важкого озброєння, ні артилерії, ні навіть мінометів, тому і вона, і адміністративний центр місто Аль-Кут для бойовиків були легкою здобиччю. Як згадує колишній керівник прес-центру української 6-ї окремої механізованої бригади Андрій Лисенко «з атмосфери, яка панувала в місті, відчувалося, що Аль-Кут не омине хвиля виступів і маніфестацій, але, щоб не допустити сюди бойовиків і зброю, українські підрозділи перекрили всі дороги до міста і ретельно обшукували кожний транспорт. Їм вдалося затримати кілька десятків підозрілих осіб і вилучити деяку кількість зброї, але в місто все ж «просочились» пару сотень злочинців.

До 10-ї години ранку навіть натяків на якесь протистояння не спостерігалось: діти пішли до школи, а це — вірний знак громадського спокою. Хоча напередодні по всьому Аль-Куту пройшли виступи прибічників Ас-Садра. Бойовики, що таємно проникли до міста, навіть нахабно погрожували з натовпу зброєю, ніби провокуючи українських хлопців до сутичок. Місцева поліція і сили Самооборони під час цих подій десь загадково зникли, а дехто навіть скинув форму і долучився до демонстрантів...

Бій за дамбу

Найважливішим об’єктом в місті Аль-Кут був міст-дамба через річку Тигр. Саме через нього проходить стратегічна автомагістраль від аеродрому, де розташовувався табір українських миротворців, до самого міста. Ця потужна споруда довжиною до 200 метрів створювала велике штучне водосховище, з якого місцеві мешканці брали воду для поливу сільськогосподарських ділянок. Підрив цього мосту-дамби міг не лише відрізати українські підрозділи, які були на той час в місті, а й спричинити масове затоплення великої кількості житлових будинків.

— Саме за дамбу був найзапекліший бій, — згадує Андрій Лисенко, — я перебував тоді на Блок-пості № 1, в’їзді до нашого табору. Цей об’єкт шалено обстрілювали бойовики, що ховались неподалік в одному з районів міста. Під час переговорів в радіоефірі, я відчував, що на дамбі дуже гаряче. Ось спогади лише кількох наших хлопців, безпосередніх учасників того бою.

— Все розпочалося десь за годину опівдні, — розповідає командир роти розвідників Олександр Миронюк. — Ми побачили, що дітей почали забирати з вулиці по домівках, а в найближчій школі, де ще тривали уроки, все раптово припинилось і дітлахи десь зникли. Ми були готові до всього. Кожний боєць зайняв позицію і спостерігав за своїм сектором. Усе почалося з того, що із зеленого бусика, який виїхав з вулиці і миттєво повернув у протилежний від нас бік, дали автоматну чергу. Ми спочатку стріляли лише в повітря. Через півхвилини по нас відкрили вогонь вже з гранатомету. Сержант Володимир Литвинчук засік гранатометника, але той другим пострілом влучив у лівий бік бронетранспортера старшого лейтенанта Павла Кашпірського. Внаслідок вибуху смертельне поранення отримав кулеметник КПВТ рядовий Руслан Андрощук.

Хлопець сидів на своєму бойовому місці і навіть бачив крізь приціл кулемета того, хто стріляв у нього, проте команди бити на ураження українцям ще не дали.

Майже одночасно на іншому березі напали на український пост військової поліції, який контролював в’їзд на міст і підходи до нього з боку Аль-Куту. Українців почали обстрілювати з автоматів і гранатометів.

— Перед початком бою я сидів на своєму місці в БТРі, — пригадує водій розвідувального відділення Ігор Чікель, якого було поранено в цьому бою. — Пам’ятаю, що двох бойовиків-гранатометників, які вискочили із засідки і готувалися випустити гранати по наших машинах, влучно «зняли» снайпери. А от коли вже стало дуже «гаряче» на протилежному боці мосту і ми за командою командира пішли на допомогу нашим хлопцям, щось дуже сильно вдарило по верхньому люку. Його підкинуло і осколки влучили в мене. Як з’ясувалося пізніше, я отримав поранення правого передпліччя, але одразу нічого не помітив, бо в голові, що дзвеніла від вибуху, була лише одна думка — не випустити з рук керма і встигнути допомогти нашим хлопцям на тому боці.

— Бойовики не йшли відкритим наступом, стріляли із засідок та дахів будівель, — пригадує інший розвідник Михайло Петришинець, — нападали групами по три-сім чоловік, швидко змінюючи позиції. Далі почали закидати нас ручними гранатами та обстрілювати з «підствольників» (ГП-25 — підствольний гранатомет — авт.). Інколи навіть вдавалися до хитрощів: я помітив, як одна жінка швиденько біжить повз паркан в наш бік, придивився — а вона з бородою та ще й з-під паранджі дістає кулемет. От я цього «циркача» одразу і «дістав». Скількох нападників підстрелив — навіть не рахував, бо було не до цього, намагався стріляти тільки прицільно, адже ми не знали скільки ще доведеться тримати міст.

В місті, в районі розташування тимчасової цивільної адміністрації, також розгорівся бій. Бойовики «Армії Магді» вчинили напад на СРА та мерію міста, де під охороною роти 61-ого батальйону перебували 12 американців, 3 англійців та 6 поляків — цивільних працівників адміністрації.

— Про те, що там теж тривають шалені перестрілки, ми дізнавались з радіоефіру, — розповідає начальник прес-центру бригади Андрій Лисенко.

— До другого будинку справа по вулиці під’їхало таксі, з нього розвантажують зброю! — чутно по рації.

— Кулемет вправо! Стріляти тільки на ураження! Вогонь!

— Ще дві вантажівки з озброєними людьми! Ми їх можемо дістати!

— Вогонь!

— «74», на даху — «карандаш!» (снайпер-авт.)

— Вали його, синку, вали!!!

Тим часом підрозділи розвідників та військової поліції прикривали перехід роти 61-го батальйону з одного берега на інший. Їм потрібно було пройти мостом через дамбу, а бойовики відчайдушно намагались відрізати цей шлях. Під час прикриття було поранено командира взводу поліції Олексія Свідерського.

— Перед початком бою ми підігнали свій БРДМ до одного з будинків, — згадує Олексій. — Снайпер Андрій Мартиненко та кулеметник Роман Володін для кращого огляду місцевості залізли на балкон. Звідти вони відкрили досить влучний вогонь та ще й корегували наші дії. За їхньою своєчасною наводкою наш гранатометник Артем Артьомов влучив в добре обладнану бойовиками кулеметну позицію у вікні будинку, знищивши одразу кількох бойовиків. Перша граната, яка долетіла до нас, за формою була схожа на цукерку «кіндер-сюрприз». Від удару об землю вона розкололась навпіл і чомусь не вибухнула. Проте за мить біля неї впала друга. Вибухом мене відкинуло вбік, я відчув сильні удари по лівому стегну і передпліччю. Хлопці — молодці, одразу прикрили мій відхід.

Бойовики, які не змогли захопити будівлю мерії, хоч і кілька разів кидалися в наступ, змінили тактику і вирішили взяти під контроль шлях із міста до аеродрому. Тепер вони зосередили свої удари не лише на міст-дамбу, а й на невеликий міст біля елеватора. На території зерносховища височіла цегляна вежа у кільканадцять поверхів. Якби бойовикам вдалось нею оволодіти, то перевага була б за ними. З вежі було зручно вести вогонь не лише по українських підрозділах, які обороняли міст і дорогу, але й обстрілювати блок-пост №1 — головний заїзд в наш табір. На підступах до елеватора була розвилка-кільце, на якій сходились три шляхи: через дамбу в Аль-Кут, в місто Аль-Хай і через малий міст в табір українців. Цей транспортний вузол і елеваторна башта, що височіла біля нього, стали наступними об’єктами шалених атак терористів «Армії Магді». Взвод 61-го батальйону, який прибув зайняти позиції «на кільці», ще під час висування знищив кілька вогневих точок бойовиків. Утримуючи під шаленим вогнем об’єкти, хлопці, разом з тим, надійно прикривали наші підрозділи, які поверталися з міста поповнити боєзапас.

— Ми прибули на підмогу, коли бій за міст над дамбою Аль-Куту був у розпалі, — згадує командир механізованого взводу Олександр Ковальчук. — Відразу зайняли позицію на дорожньому кільці та взяли під контроль шляхи, які йшли від нього. Але бойовики відновили по нас шалений вогонь. Одночасно били і кулеметники, і гранатометники. Одна з гранат, яку було випущено з «підствольника», розірвалась поряд з моїм БТРом. Я встиг лише відвернутися та прикрити обличчя, але осколки пробили мені обидві ноги. Тієї миті я подумав про своїх підлеглих — хоч би хлопці не розгубилися, побачивши, що їхнього командира підкосило...

Під вечір шалені атаки бойовиків дещо стихли, а згодом взагалі припинилися. Проте наше командування приймає рішення відвести підрозділи в базовий табір і покинути місто. У Аль-Куті залишилася лише рота 61-го батальйону, яку було заблоковано в будівлі тимчасової цивільної адміністрації. Ніч з 6-го на 7 квітня українські бійці разом з американськими, англійськими і польськими працівниками адміністрації пережили під шаленим мінометним вогнем і дощем з куль і гранат. Але ще до світанку о 5-й годині підрозділ, здійснивши блискавичний обманний маневр і по дорозі знищивши до десяти вогневих точок, без жодної втрати прибув до базового табору.

Ще 6-го квітня під вечір, після боїв за міст-дамбу та мерію, українці звернулися до лідерів бойовиків для переговорів. Від українців перемовини мав вести командир українського контингенту, заступник командувача Багатонаціональної дивізії генерал Анатолій Собора.

— Ми мали за мету виграти час, щоб дати змогу повністю вивести наші підрозділи з Аль-Куту, а також нам потрібно було дочекатися підтримки Сил Коаліції, які в цей час вже йшли на допомогу, — згадує генерал Собора. Я хотів розмовляти лише безпосередньо з лідером «Армії Магді» Ас-Садром і на нашій території, але бойовики прислали іншу людину. Американці навіть хотіли її заарештувати. Тоді переговори зірвались би. Я гарантував праламентеру безпеку і погодився вести перемовини у них, прибувши на легковику і без зброї.

Терористи навіть дали гарантії українцям, що з їхнього боку на переговорах будуть лідери і нашим посланцям нічого не загрожуватиме. Переговори мали відбутися наступного дня в покинутому поліцейськими відділку біля дамби в Аль-Куті.

— Коли я доповів Міністру оборони України про те, що маю їхати на переговори, — згадує Анатолій Собора, — той попередив, щоб я все ж взяв надійну охорону, і ніби «у воду дивився»... Коли ми на двох БТРах під’їхали до відділку, по нас випустили кілька гранат. На щастя, жодна з них не влучила.

— Переговори так і не відбулися, адже бойовики просто хотіли виманити українського командира і знищити його, це для них була б повна перемога, — розповідає начальник прес-центру української бригади Андрій Лисенко.

Чия перемога?..

Покинуті українцями позиції, розгромлену будівлю СРА бойовики «Армії Магді» зняли на відео і розповсюдили на багатьох інформагентствах. Навіть таке солідне видання, як британська «Дейлі телеграф», розмістило матеріал, в якому, використавши недостовірні факти, розповіла про те, що «український контингент відступив з позицій, не зважаючи на наказ командування КООС втримати Аль-Кут»… Але в цьому була лише частка правди.

В тому, що українці відійшли з Аль-Куту, є кілька причин. І перша полягає в тому, що подібні операції у містах необхідно проводити за підтримки авіації. Йти на зачистку міста лише з автоматами і кулеметами, штурмуючи кожен будинок — це невиправдані втрати серед своїх солдатів. Командування КООС на допомогу українцям підняло у повітря пару винищувачів F–16, але ця підтримка не допомогла. Бойовики дуже часто міняли свої позиції, діяли дрібними групами і стріляли по наших з густонаселених жилих кварталів. Літаки лише покружляли над містом і повернулись на базу. Пізніше для вогневої підтримки прилетіли два гелікоптери «Апач». Але і вони не змогли застосувати озброєння.

— Я був свідком розмови, під час якої наше командування попросило в багатонаціональних сил авіапідтримку, — згадує Андрій Лисенко. — Ті, звичайно, її надали, але удари авіації необхідно було навести, а таких фахівців у складі бригади не було (лише до наступної ротації контингенту було включено відділення авіанавідників — авт.). По-друге, авіація могла б нанести удар і без наведення, але тоді існував величезний ризик, що під вогонь потраплять і наші бійці. І третє — авіації довелося б бити наосліп по житлових кварталах, а це — величезні втрати серед мирного населення. Крім того, ми не уявляли масштабів жертв і ушкоджень, бо не знали, якими боєприпасами буде бити авіація.

Про те, що командування КООС вимагало «за всяку ціну, як Сталінград», тримати Аль-Кут — теж не правда. В штабах коаліції чудово розуміли, що є на озброєнні українців і зразу ж відрядили на допомогу американський механізований батальйон, посилений ротою «Абрамсів», та батарею самохідної артилерії. Маючи досвід дій у інших містах Іраку, американці в таких випадках без артилерійської підтримки, потім авіаудару і бронетанкового «кулака» в жодному разі не кидали особовий склад з автоматами на зачистку міст. Посилення прибуло наступного дня і почало «робити свою роботу». Саме про це хотів попередити представників «Армії Магді» генерал Анатолій Собора, який, ризикуючи життям, погодився на переговори з ними. Ще до свого прибуття американці попередили: вони досить «інтенсивно прасуватимуть» Аль-Кут і дуже не хочуть, щоб там в одному з районів виявились українці, які тримають будівлю СРА як «Брестську фортецю».

Утримувати ж до приходу американців об’єкти — означало наражати на невиправданий ризик своїх солдатів, бо під час таких інтенсивних боїв у місті загиблих і поранених було б значно більше. Тому українське командування за згодою командування КООС і Генерального Штабу Збройних Сил України вирішило вивести наші підрозділи з Аль-Куту.

— Будівлю тимчасової адміністрації ми могли тримати кілька діб, — згадує Андрій Лисенко. — В хлопців був і боєзапас, і продовольство, і вода. Будівля СРА була досить потужною і витримувала удари з мінометів (за «ніч оборони адміністрації» на будинок впали понад півсотні мінометних 120 міліметрових мін. — Авт.). Проте з неї потрібно було вивести цивільних, тому ми і залишили її. Могли і власними силами взяти під контроль місто, але скільки б ми поклали наших хлопців та спалили техніки... Партнери по коаліції нас би не зрозуміли, бо найголовніше — життя солдата. А те, що зробили українці в ці два дні, є прикладом мужності і героїзму.

За даними американської розвідки, за перший день боїв у Аль-Куті українці знищили 180–200 бойовиків. Втрати українців: один загиблий і шестеро отримали легкі поранення. Ось такі підсумки вуличних боїв за іракське місто Аль-Кут у спекотному квітні 2004-го. Вони увійшли в історію нашої армії як перші бої, і дай Боже, останні. А перемогу, здобуту на полі бою, ніколи не вкраде брудна інформація в «жовтій» пресі . Ми були, є і будемо хорошими солдатами і надійними союзниками партнерів по зброї.