УКРАЇНЦІ

[…] Моєму колезі з «Чотирнадцятки» «Твардому» [Вільгельму Цьвьокові], який з братом жив на Пасіках у Львові, українці вбили всю родину: батька, мати і братів-сестер. Хоч він і брат врятувалися, але обидва ніколи не могли забути цю трагедію й зрештою брат «Твардого» застрелився на танцях, на очах у своєї дівчини та кількх колег. Сам «Твардий» теж мав схильність до самогубства, тож на п’янці треба було за ним слідкувати, щоб собі не вистрелив у лоба.

Саме цей «Твардий», якого другим псевдо було «Вілусько», після [...] мого прибуття до Ласкувки був призначений самим «Драже», разом зі мною, «Словікем» та «Луісом», до спеціального Карального відділу, створеного для ліквідації українців. Це була наша регулярна робота щодня. На більшу роботу долучалися ще «Шофер» і «Мушка».

Наші операції були за своїм типом близькі до українських, з тією лише різницею, що ми обирали села, де переважало польське населення, бо завдяки цьому нам було легше прикінчити українців. Не було в цих акціях жодної жалості, жодних вибачень. Не міг я нарікати і на своїх товаришів по зброї. Тільки «Твардий», який мав особисті претензії до українців, перевищував сам себе.

Коли ми входили до українського будинку, наш «Вілусько» ставав буквально шаленим. Статутою, як добре розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого.

Я з «Луісом» переважно ставали під двері та вікна, натомість напівпритомний «Твардий», старий ножевик зі львівських Пасік, кидався на скам’янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часто замість ножа використовував звичайну лавицю, якою розколював черепи, наче макові головки.

Одного разу зібрали три українські родини в одному домі й «Твардий» вирішив прикінчити їх «весело». Вдягнув знайдений на полиці капелюх і, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та при звуках музики наказав їм співати «Тут узгір’я, там долина, в дупі буде Україна...». І під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали. Це була їх остання пісня. Після закінчення концерту «Твардий» так жваво взявся до праці, що ми з «Луісом» втікли до сіней, щоб і нас часом помилково не зарізав […]

В ліквідації українців нам допомагала також місцева Громадянська міліція [органи внутрішніх справ соціалістичної Польщі - Joanerges]. Ми мали один «свій» відділок, розташований в околиці Динова, близько Сяна, який допомагав нам тим, що після арешту українців, які підозрювалися в підпалі польських сіл, просто віддавали нам їх для розстрілу. Замість відвозити їх до головної комендатури чи до судів, давали нам знати через зв’язківця, що такий і такий українець чекає на нас у відділку та може бути забраний. Тоді була робота лише для мене та «Твардого». Йшли туди переважно ввечері і потім – понад річку. Тут ставили людину на підвищення і для певності дірявили її кулями з автоматів, так що вже мертве тіло падало до води […] Ці тіла випливали на поверхню тільки через тиждень. Пливли за течією, роздуті, наче вагітні, сині, повні дірок […]

У диверсійному підрозділі робилися часом речі, які навіть мені самому не подобалися. Не раз під час війни треба було за якусь зраду жінку, під стіну поставити і вирок виконати. Сам брав участь в таких ліквідаціях і до того не маю претензій; тоді вважав це справою нормальною. Але «Твардий», що любив катувати українців, не робив для жінок жодних поблажек.

Одного разу, йдучи через село з «Твардим» та «Луісом», увійшли до будинку, де жили три дівчини. Під час розмови з’ясувалося, що одна з них – українка. Оскільки вона була молода і дуже гарна, «Твардий» вирішив, що кращою карою за її українське походження буде, якщо ми всі троє згвалтуємо її.

Я був цією ідеєю неприємно здивований, але зробив кам’яне обличчя, бо нема нічого гіршого для 19-річного хлопцю, ніж зізнатися, що «боїться задниці». Ніхто не протестував. Дівчину відвели до окремої кімнати, в якій першим з нею лишився як ініціатор капрал «Твардий». Вийшов до нас спітнілий через десять хвилин і «Луіс» зайняв його місце. Зрештою настала моя черга.

Увійшовши до спальні, застав бідну дівчину, що лежала голою на ліжку й істерично здригалася. Я почувався по-дурному, почав її шкодувати та не знав, що робити. Зрештою сів на краю ліжка та почав делікатно гладити її по довгому чорному, як оксамит, волоссю. Почав її просити, щоб перестала плакати, й навіть пробував її умовити, що може ще все добре закінчиться, хоч в глибині душі, знаючи вже добре «Твардого», знав, яким той кінець буде. Однак мені стало дуже прикро.

Дівчина була вродлива та ще така молода, що в житті, певно, нікому шкоди не зробила та мала таке само право на життя, як кожний з нас. Єдине, що мала невдачу народитися українкою – через це її доля була вже визначена.

Я занадто переймався своєю партизанською кар’єрою та своїм «патріотизмом», щоб тоді вийти й заявити «Твардому» прямо в очі, що ми робимо велике свинство і що ту дівчину слід помилувати. Я мав те саме військове звання, що й «Твардий», тож про жодні накази мови не було. От тільки мій спосіб мислення тоді був таким простим... Вважав, що перша сходинка до героїзму – це бути твердим, як «Твардий». Дотримуючись цієї засади, не думав вцілому про порятунок дівчини.

Я не згвалтував її третім, це правда, але головним чином тому, що гвалтування не діяло на мене збуджуючи, а істеричний плач дівчини діяв на мене швидше депресивно. Збуривши собі волосся, «витираючи від поту» сухе чоло, вийшов до кімнати, де колеги розважалися розмовою з двома польками.

Підтвердив, що вже все зробив і що віддаю дівчину на розсуд «Твардого», з легким, однак, натяком, щоб їй подарувати життя. «Твардий», хоч і глянув на мене, як на божевільного, несподівано погодився на це легко, але зазначив: «Ти, «Жбік», завжди маєш ідіотські ідеї».

Однак самим згвалтуванням не закінчилось і хоч «Твардий» подарував їй життя, але перед тим витягнув її голу на кухню та розгрівши до червоного кочергу, прикладав її до тіла дівчини, поки не з’являлися червоні смуги. І в такому стані, повністю голу, викинув бідну дівчину на двір. Ратуючи життя, по коліна в снігу, в тріскучий мороз, вона побігла до сусідів.

Після того випадку з дівчиною я переконався, що «Твардий» мав винятково добрий «нюх» до українців. Бо ж ту дівчину розпізнав одразу, хоча мешкала з двома польками. Впевнив мене у цьому його талані ще один випадок, два дня опісля.

Коли ми поверталися ввечері на своє помешкання у Ласкувці, [«Твардий»] зачепив чужого перехожого, що спокійно йшов, і запитав його, чи той випадково не українець. Той, хоч і мав трохи дивний аценти, з абсолютною впевненістю сказав: «Я, панове, греко-католик, я не українець!». «Твардий», однак, попросив мене, щоб потримав його під дулом пістолету, сам зняв ремінь від штанів та почав немилосердно його бити по обличчю. Спочатку бідака навіть протестував та кричати, що, мовляв, що це за порядки, що ми його атакуємо, коли він не українець, а тільки греко-католик. Але «Твардий» бив його щоразу сильніше. Зрештою біль, схоже, був несамовитий, що перехожий, підскокуючи на одній нозі, як поранений заєць, погодився з нами в усьому: «Так, я українець, курвин син я...». В цей момент допит закінчився, а вирок було виконано «Твардим», який звичним рухом перерізав приреченому горлянку [...]