Оговорюсь сразу - я не считаю себя ни литературным критиком, ни каким-либо исследователем творчества Т.Шевченко и Н.Гоголя.
С удовольствием иногда перечитываю их обоих, когда есть время и настроение.

Хочу сказать вот что. На уровне подсознания есть ощущение общности, духовного единства этих людей.
Каждый из них любил Украину. Каждый немного по-своему, но искренно и верно.

У Гоголя - на уровне легкого ветерка, - ощущается тоненький стеб над русским языком, когда нет-нет да и ввернется украинская фраза, когда украинский юмор перебивает собой языковой барьер, когда русскоязычный читатель видит вершину айсберга в творчестве Гоголя, не понимая его глубинной украинской природы... но это все есть, между строк, ненаписанное на украинском языке.
Кому нужно, кто сможет - тот это разглядит, украинское, и между строк. Гоголь - велик. Потому что редкая птица долетит до середины Днепра.

Шевченко - его вели по жизни ненависть и любовь. В одинаковой степени. Ненависть к врагам Украины, угнетателям, любовь к Украине как к матери. И снова-таки, ни один перевод его стихов не передаст энергетику, тонкость чувств, нюансы его украинства.
Поляк в творчестве Шевченко найдет свое, скорее, негативное, и будет прав. Русский найдет свое, но до конца не поймет и не примет.
И снова таки, глубинную украинскую природу Шевченко поймет лишь украинец. Шевченко - велик. И в любви, и в ненависти.

Поверьте мне на слово.
Потому что я, украинец, долгое время проживший в России, могу это видеть бинокулярно.
І розповідати про це можу двома мовами, і мені немає в тому різниці, аби донести до всіх свою думку.
Аби лише те комусь та було цікаво, шановні панове.

Reno писал(а): У Гоголя - на уровне легкого ветерка,

Рено - это ТЫ САМ НАПИСАЛ???!! Данунах! Признавайся что скопипастил!

К своему стыду я Шевченко совсем не знаю. Только "Заповiт", которую маменьк читала мне в дестве по-украински почему-то. Поэтому про него ничего сказать не могу.

OldFisherman писал(а):

Reno писал(а): У Гоголя - на уровне легкого ветерка,

Рено - это ТЫ САМ НАПИСАЛ???!! Данунах! Признавайся что скопипастил!

А к чему вопрос？Конечно, это я написал

Reno писал(а): А к чему вопрос？Конечно, это я написал

Стиль, мягко говоря, отличается от твоих обычных сообщений.
Ну если сам, то - респект! Открываешься с новой стороны.

Reno писал(а): могу это видеть бинокулярно.

Двуязычие (мультиязчие) всегда полезно. Это значит видеть мир не под одним углом.

О Шевченко и не только о нем

[bbvideo=853,480]https://www.youtube.com/watch?v=AueG_5EP7a0[/bbvideo]

irakly писал(а): О Шевченко и не только о нем

Сам хотел выложить вот ссылка на текст

Вот часть посвящённая Шевченко

"Я дякую від усіх лауреатів, вам, пане високоповажний президенте, високошановний голово Шевченківського комітету, високошановні члени Шевченківського комітету, шановно громадо, дякую всім, хто нашу творчість визнав гідною цієї найвищої в українській державі премії. Дякую.

Мені сказали, щоб я написав до п'яти хвилин слово про Шевченка, щоб я виголосив, як літературний лауреат, то я це й виголошу.

В середині 1980-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь із непосвячених ми цитували певні знакові рядки і просили відгадати, хто їх написав. От наприклад: "Слова дощем позамивались, і не дощем, і не слова". Люди називали і Вінграновського, і ще когось. Найначитаніші припускали, що це Еліот чи Сен-Жон Перс. Як солодко було відкривати їм, що це Шевченко! І що "Ми восени таки похожі. Хоч капельку на образ божий". Чи, скажімо, "Готово! Парус розпустили..." - це теж Шевченко. Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті - "і тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся". Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури. Тобто читайте "Наймичку" і "Тополю", забудьте "Мертвим і живим" - як уїдливо зауважив сучасний поет. Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських аудиторіях саме такий образ Шевченка переважає і досі - кріпак і селянський поет-мученик.

"Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха" - закликав Драч і багато інших поетів впродовж сторіччя. Але наша українська натура і далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета. Ще й Кобзар, особливо у часи бездержавності і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію національного духу.

Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації. І невипадково уже у наші драматичні дні відважний син древнього вірменського народу, що сьогодні вже згадував пан президент, Сергій Нігоян, гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах: "Борітеся - поборете!" Невипадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове: "Во Іудеї во дні они, Во время Ірода-царя... Романські п'яні легіони. Паскудились". Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса.

Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати горепашного кріпака, який служив безправним, бессловесним попихачем у панів, а замінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата і мами, і без, здавалося, жодних шансів на успіх створив сам себе. І це його світіння бачили всі. І той свавільний п'яний дьячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими - а читає він найкраще за всіх своїх ровесників, і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлипнівського маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней - це його найбільша пристрасть, і він вперто шукає вчителя. Енгельгардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас - найдотепніший, найспритніший, він усе робить заввиграшки, талановито, кращого за нього не знайти. І він бере хлопця спочатку у Вільно, а потім і в столицю. А Шевченко тим часом вишколюється у малярстві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої протиріччя, у кожного суспільного стану своя морока. І попри зрозумілий класовий антагонізм, Шевченко згодом напише і таке, що в нас нечасто цитували: "Не завидуй багатому. Багатий не знає ні приязні, ні любові - Він те все наймає". Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака, тож віддає його аж у чотирирічну науку до живописця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого художника. Але пан ніколи не віддав би юнака у науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, якби не горів цим. А уявіть, який потужний і світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з кріпацтва і вступу в академію закрутилися такі імениті люди як Жуковський, Брюлов і багато інших. Це просто якась нереальна історія! Достоту історія про успіх. Хоча треба чесно визнати: якби більшість тих людей знали, що помагають передовсім поету, а не художнику - нічого б такого не сталося.

І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі. Однак для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти у безнадію.

Срібна медаль академії, академік у гравюрі, розпис Большого театру - високоосвічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі - це все про Шевченка, його чекає феєричне життя! Він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства. Адже він не тільки художник, але ще й чудово співає, легко віршує.

Але виявляється, що те його внутрішнє світіння - то далеко не абажурне сяйво, то вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння і про ту неправду, яка панує на його батьківщині.

Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя, який, хай і лівим гудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі.

Але для генія правда понад усе, і Шевченко переливає свою правду у поезію, і його слова снуються в такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енергію українського духу.

Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто іде супроти і словом, і дією, як страчений Рилєєв. Ось, до речі, чиїм іменем варто було б називати наші вулиці. Просто вчитаймося в майже всуціль українські назви творів Рилєєва - "Войнаровський", "Мазепа", "Наливайко", "Богдан Хмельницький". Більшого українофіла серед російських письменників не було і, мабуть, вже й не буде.

Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, у якій клекотить праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам уже і не соромно показатися на люди - дивіться, ми є! Бо у часи, коли над слов'янщиною літав Бог-творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло у Польщі в 1798 - Міцкевич, у Московії - 1799-го Пушкін, а в Україні 1814 року, про нас не забуто, ми теж присутні у великому Божому задумі.

Классика
[bbvideo=853,480]https://www.youtube.com/watch?v=O6wwLsJylmg[/bbvideo]

Небольшой но веский аргумент - за пределами Украины в 47 странах мира установлено 128 памятников великому украинцу Т.Г.Шевченко !




Гоголь явно отдыхает...

P.S. Пушкину - 41 памятник (за пределами РФ).