История Украины

Украина, Хай живе вільна Україна!
  • Реклама

Аватара пользователя

Автор темы
A77
Сообщения: 3084
Зарегистрирован: 17 сен 2009, 20:10
Награды: 1
Откуда: Москва, Стокгольм, Петербург, Осло, Душанбе, Приштина, Нью-Йорк, и все города где я жил и работал
:
Джентльмен
Благодарил (а): 220
Поблагодарили: 201
Пол:
Sweden

Re: История Украины

Сообщение A77 » 21 авг 2010, 17:08

Nikols писал(а):
..хорошо, что я уже в школе не учусь..вот бы историчку позадалбывал...извините..пишите..столько интересного! :dr_ink: a_p
Николс, если у вас есть время, обязательно прочтите Герберштейна! Это - потрясающее чтение. Он терпеть не может московские порядки, московитов называет хитрыми, обманщиками итд. Везде подмечает недостатки, нелепости. Очень грустно читать его слова о Киеве...

При всем этом он умен и образован, и весьма проницателен. Он безошибочно предугадал скорый взлет не сильно любимого им Московского царства.

Ссылка:
Скрыть ссылки на пост
Показать ссылки на пост

Реклама
Аватара пользователя

bipod
Модератор
Сообщения: 5720
Зарегистрирован: 17 дек 2009, 13:59
Награды: 3
:
Джентльмен Военспец
Активист
Благодарил (а): 124
Поблагодарили: 274
Пол:
Great Britain

Re: История Украины

Сообщение bipod » 21 авг 2010, 17:59

A77 писал(а):Итак, вы сами заметили, что Герберштейн подтверждает, что самоназвание жителей Московского царства было Россия. И зачем тогда потребовалось бы через 200 лет заставлять указами москвичей называть свою страну "Россия", если уже в 16 веке, по свидетельству, которое вы сами привели, они себя уже так называли?


Автор говорит о происхождение имени России в понятиях московитов, и к Русь они не относили название Россия (по его словам).

A77 писал(а):Заметьте, что в предыдущем посте вы сослались на британский перевод Герберштейна как поздний, и потому якобы не вполне достоверный, а теперь сами взялись его цитировать. Это свидетельствует о вашем невладении фактическим материалом.


Гы. Я так и думал что Вы попытаетесь это вплести, но есть разница между тем какие термины и имена выбирает и собственно то как он описывает иторию того как московиты обьясняли само название. Как бы там нибыло но сам Сигизмудн пробыл в Московии всего 16 месяцев в два приезда, и как например, самом переводе Мэджора говорилось что он был послом Германии (Germany). Едва ли за 16 месяцев в то время можно было стать экспертом всех этих вопросов Тоесть сам перевод вёлся уже три столетия спустя. Вот что говорил сам переводчик:

It is possible, that occasionally sentences may be found in the translation somewhat too harshly turned, or too unwieldy from their length or involved construction, to please a well-attuned English ear ; the translator can only plead in excuse, that the original, though in Latin, is written by a German, and naturally exhibits much of that involution of style peculiar to the German language ; while it is certainly not the more lucid from having' been written three centuries ago.

Вкраце это то что хотя было написано латинским но писал немец и написание трёх вековой старости не самое разборчивое.

Кроме всего, учитывая что переводы были сделаны свыше трёх столетий, термины вполне могли бы быть заменены на более современные. Но это всё так, лирическое отступление...

A77 писал(а):И вот еще цитата из Герберштейна о жителях Московского царства:


С первого взгляда вот что уже видо в том источнике что Вы предоставили:

Однако большинство считает 34, что “Руссия” — это измененное имя “Роксолания” [58] (Roxolania)
В оригинале британского перевода написано:
Some think that by a change in the word, Russia has received its designation from Roxolania.
Тоесть в российском переводе Назаренко уже появилось "большенство", а не "some" что значит некоторые.




Кстати по-поводу российских указов и всего такого вот что интересное нашел:

"1721 Г., ОКТЯБРЯ 22 ПРОШЕНИЕ СЕНАТОРОВ ЦАРЮ ПЕТРУ I О ПРИНЯТИИ ИМ ТИТУЛА «ОТЦА ОТЕЧЕСТВИЯ, ИМПЕРАТОРА ВСЕРОССИЙСКОГО, ПЕТРА ВЕЛИКОГО»... КОММЕНТАРИЙ Принятие Петром I титула императора, наименование его "сличим и Отцом Отечествия, как отмечалось выше, свидетельствуют о развитии абсолютизма в России, его всестороннем укреплении, возрастании престижа власти монарха. Одновременно этот акт знаменует собой повышение международного авторитета русского государства, которое с этого времени стало именоваться не Московским царством, а Всероссийской империей. В связи с принятием нового титула перед русской дипломатией встала неотложная задача добиться его международного признания. Формальное признание императорского титула при жизни Петра I последовало окончательно только со стороны Швеции, Пруссии и Голландии (1722 год). Большинство европейских государств признало императорский титул значительно позже: Англия—в 1742, Австрия—в 1744, Франция—в 1745 и окончательно в 1762, Польша — в 1764 году. Споры России с иностранными государствами о признании императорского титула прекращаются лишь при Екатерине II."

Российское законодательство Х-ХХ веков. В девяти томах. Т4. Законодательство периода становления абсолютизма. -М.: Юрид. лит 1986 С179-180.


A77 писал(а):Я действительно прочитал Герберштейна.


Ну и что что Вы прочитали, это не делает ни Герберштейна ни переводы абсолютными. :zvez_ochki:
Что я думаю о "дружбе" между украинцами и россиянами - http://youtu.be/8eFTW_4183o

Ссылка:
Скрыть ссылки на пост
Показать ссылки на пост

Аватара пользователя

bipod
Модератор
Сообщения: 5720
Зарегистрирован: 17 дек 2009, 13:59
Награды: 3
:
Джентльмен Военспец
Активист
Благодарил (а): 124
Поблагодарили: 274
Пол:
Great Britain

Re: История Украины

Сообщение bipod » 21 авг 2010, 18:15

Что я думаю о "дружбе" между украинцами и россиянами - http://youtu.be/8eFTW_4183o

Ссылка:
Скрыть ссылки на пост
Показать ссылки на пост

Аватара пользователя

Автор темы
A77
Сообщения: 3084
Зарегистрирован: 17 сен 2009, 20:10
Награды: 1
Откуда: Москва, Стокгольм, Петербург, Осло, Душанбе, Приштина, Нью-Йорк, и все города где я жил и работал
:
Джентльмен
Благодарил (а): 220
Поблагодарили: 201
Пол:
Sweden

Re: История Украины

Сообщение A77 » 21 авг 2010, 18:43

bipod писал(а):
A77 писал(а):Итак, вы сами заметили, что Герберштейн подтверждает, что самоназвание жителей Московского царства было Россия. И зачем тогда потребовалось бы через 200 лет заставлять указами москвичей называть свою страну "Россия", если уже в 16 веке, по свидетельству, которое вы сами привели, они себя уже так называли?


Автор говорит о происхождение имени России в понятиях московитов, и к Русь они не относили название Россия (по его словам).
Происхождение слова "Русь" неизвестно до сих пор. Об этимологии слова "Русь" мы с вами не говорили вообще.

Вы утверждали, что
а) жители Москвы не называли себя русскими
б) Московское царство иностранцы не называли Россией

Оба эти ваши утверждения ошибочны. Вы убедились в этом?

bipod писал(а): Гы. Я так и думал что Вы попытаетесь это вплести, но есть разница между тем какие термины и имена выбирает и собственно то как он описывает иторию того как московиты обьясняли само название. Как бы там нибыло но сам Сигизмудн пробыл в Московии всего 16 месяцев в два приезда, и как например, самом переводе Мэджора говорилось что он был послом Германии (Germany). Едва ли за 16 месяцев в то время можно было стать экспертом всех этих вопросов Тоесть сам перевод вёлся уже три столетия спустя. Вот что говорил сам переводчик:

It is possible, that occasionally sentences may be found in the translation somewhat too harshly turned, or too unwieldy from their length or involved construction, to please a well-attuned English ear ; the translator can only plead in excuse, that the original, though in Latin, is written by a German, and naturally exhibits much of that involution of style peculiar to the German language ; while it is certainly not the more lucid from having' been written three centuries ago.

Вкраце это то что хотя было написано латинским но писал немец и написание трёх вековой старости не самое разборчивое.

Кроме всего, учитывая что переводы были сделаны свыше трёх столетий, термины вполне могли бы быть заменены на более современные. Но это всё так, лирическое отступление...

Это не лирическое отступление, а сложности конкретного британского переводчика 19 века. К счастью, у нас есть и оригинальное латинское издание, и немецкое и любое другое. Передо мной на столе лежит академический перевод Герберштейна на русский. Мы также видим перед собой оригинал. И там черным по-белому написано о Московии как столице России, и о "русских" как самоназвании жителей московского царства.

Забавно, что сначала вы утверждали, что Россией Московию не называли, затем, убедившись в обратном, предположили неточный перевод, теперь убедившись в его адекватности и увидев текст оригинала, вы напали на личность автора, самого Герберштейна (дескать, всего 16 месяцев пробыл).

Но вы же сами желали свидетельств иностранцев! Как же вы можете придираться к сроку пребывания иностранного посла при московском дворе? Сколько месяцев должен был прожить посол иностранного государства в стране, чтобы его свидетельство стало для вас достоверным?

Книга Герберштейна выдержала десятки переизданий и считалась абсолютно главнейшим источником знаний о России, вплоть до ее "открытия" Петром.

Единственные государства, которые отрицало право Московского царя на титул всей Руси, было Великое Княжество Литовское и Корона Польская, в составе которых находилась масса древнерусских земель.

bipod писал(а):
A77 писал(а):И вот еще цитата из Герберштейна о жителях Московского царства:


С первого взгляда вот что уже видо в том источнике что Вы предоставили:

Однако большинство считает 34, что “Руссия” — это измененное имя “Роксолания” [58] (Roxolania)
В оригинале британского перевода написано:
Some think that by a change in the word, Russia has received its designation from Roxolania.
Тоесть в российском переводе Назаренко уже появилось "большенство", а не "some" что значит некоторые.

Ни я, ни Герберштейн, никто не знает точного происхождения слова Россия.

Еще раз, жители Московского царства называли свою страну Россией задолго до Петра, и даже спорили о происхождении этого названия (и до сих пор спорят). Вы в этом убедились или нет?

С чего бы Герберштейну приводить все эти гипотезы, если он не считал Московское царство Россией?

bipod писал(а):Кстати по-поводу российских указов и всего такого вот что интересное нашел:
"1721 Г., ОКТЯБРЯ 22 ПРОШЕНИЕ СЕНАТОРОВ ЦАРЮ ПЕТРУ I О ПРИНЯТИИ ИМ ТИТУЛА «ОТЦА ОТЕЧЕСТВИЯ, ИМПЕРАТОРА ВСЕРОССИЙСКОГО, ПЕТРА ВЕЛИКОГО»... КОММЕНТАРИЙ Принятие Петром I титула императора, наименование его "сличим и Отцом Отечествия, как отмечалось выше, свидетельствуют о развитии абсолютизма в России, его всестороннем укреплении, возрастании престижа власти монарха. Одновременно этот акт знаменует собой повышение международного авторитета русского государства, которое с этого времени стало именоваться не Московским царством, а Всероссийской империей. В связи с принятием нового титула перед русской дипломатией встала неотложная задача добиться его международного признания. Формальное признание императорского титула при жизни Петра I последовало окончательно только со стороны Швеции, Пруссии и Голландии (1722 год). Большинство европейских государств признало императорский титул значительно позже: Англия—в 1742, Австрия—в 1744, Франция—в 1745 и окончательно в 1762, Польша — в 1764 году. Споры России с иностранными государствами о признании императорского титула прекращаются лишь при Екатерине II."
Эта цитата о том, что Россия несколько десятков лет добивалась того чтобы ее называли империей, а не московским царством. Это известно всем на свете. Последней признала Польша, претендовавшая на те же земли (за что уже через 30 лет поплатилась полным исчезновением с карты). Империю надо заслужить, и только когда Россия забрала себе все древнерусские земли, этот титул стало невозможно оспорить.

Однако, вы писали об указе чтобы народ называл себя не московским, а русским, что дескать, по-вашему мнению, в народе не приживалось. Вот этот указ я прошу вас привести, или же извиниться за недобросовестное утверждение.

A77 писал(а):Я действительно прочитал Герберштейна.

bipod писал(а): Ну и что что Вы прочитали, это не делает ни Герберштейна ни переводы абсолютными. :zvez_ochki:

В рамках нашего разговора делает. Ибо они доказывают ошибочность вашего утверждения о неприменении иностранцами слова Россия в отношнии Московскго царства.

Ссылка:
Скрыть ссылки на пост
Показать ссылки на пост

Аватара пользователя

bipod
Модератор
Сообщения: 5720
Зарегистрирован: 17 дек 2009, 13:59
Награды: 3
:
Джентльмен Военспец
Активист
Благодарил (а): 124
Поблагодарили: 274
Пол:
Great Britain

Re: История Украины

Сообщение bipod » 21 авг 2010, 20:26

A77 писал(а):Однако, вы писали об указе чтобы народ называл себя не московским, а русским, что дескать, по-вашему мнению, в народе не приживалось. Вот этот указ я прошу вас привести, или же извиниться за недобросовестное утверждение.


А77, я на эти понты уже не ведусь, я Вам указал на академика который про это говорил, в пределах нашего разговора "ООновского" уровня этого вполне достаточно. Хотя на нём свет клином не сошелся. Сами перекручиваете мои слова (как и раньше), замечания игнорируете, впрочем как и все что Вам не выгодно слышать. Свели весь начальный спор о наследии Руси к попыткам меня на чём-то подловить. В Вашей же ссылке на книгу Герберштейна, на третьей же страницы я Вам указал где сам автор излагается о том что московиты сами не считали что Россия стала называться от Роксолании, а от некого "рассевания", и это не то что считает автор, а то как по его словам воспринимают сами же жители. Вам объяснял всё предельно просто, но Вы читаете, киваете и снова за то же самое. Это уже даже не спор, а чисто кто кого, причём Вы не гнушаетесь использовать самые простые "искажения"...
Что я думаю о "дружбе" между украинцами и россиянами - http://youtu.be/8eFTW_4183o

Ссылка:
Скрыть ссылки на пост
Показать ссылки на пост

Аватара пользователя

Автор темы
A77
Сообщения: 3084
Зарегистрирован: 17 сен 2009, 20:10
Награды: 1
Откуда: Москва, Стокгольм, Петербург, Осло, Душанбе, Приштина, Нью-Йорк, и все города где я жил и работал
:
Джентльмен
Благодарил (а): 220
Поблагодарили: 201
Пол:
Sweden

Re: История Украины

Сообщение A77 » 21 авг 2010, 21:25

bipod писал(а): я Вам указал на академика который про это говорил, в пределах нашего разговора "ООновского" уровня этого вполне достаточно. Хотя на нём свет клином не сошелся.
Вы не указали никакого академика. Какой-то прохвост, на которого вы даже постеснялись дать ссылку. Любой "академик", утверждающий что Екатерина издала мифический указ о переименовании "московского" народа в "русский" - обыкновенный лгун.

bipod писал(а): Сами перекручиваете мои слова (как и раньше), замечания игнорируете, впрочем как и все что Вам не выгодно слышать. Свели весь начальный спор о наследии Руси к попыткам меня на чём-то подловить.

"На чем-то" подловить? Позвольте, позвольте...

Я утверждал, что Московское царство было "русским", вы в ответ утверждали, что Россией его не называли до Петра.

Я вам с ссылками доказал, что это не так. Что именно из ваших слов я проигнорировал?

Вы привели пример, что Московское царство часто называли Московией (особенно поляки), с чем я совершенно согласен. С тем, что Киев - это средневековый русский город, я также согласен.

bipod писал(а): В Вашей же ссылке на книгу Герберштейна, на третьей же страницы я Вам указал где сам автор излагается о том что московиты сами не считали что Россия стала называться от Роксолании, а от некого "рассевания", и это не то что считает автор, а то как по его словам воспринимают сами же жители.
Герберштейн, к слову, согласился с "рассеиванием", но какое имеет значение этимология слова, если о ней и сейчас нет единодушного мнения?

Еще раз, ответьте на прямой вопрос. Вы убедились, что жители Московского царства в 16 веке называли свою страну Россия, а себя русскими? И что это название принял посол Священной Римской Империи, и употребил его в первой строке отчета о своем путешествии?

Как только вы ответите на оба эти вопроса, можно легко вернуться к основному вопросу о наследии Руси.
Я вам приведу конкретные дела московских князей, направленные на воссоздание и сохранение древнерусских летописей, техник строительства храмов, языка, собирания древнерусских земель. А вы мне в ответ надеюсь покажете, кто из других европейских правителей позднего средневековья, сделал больше для сохранения наследия Руси.

Ссылка:
Скрыть ссылки на пост
Показать ссылки на пост

Аватара пользователя

bipod
Модератор
Сообщения: 5720
Зарегистрирован: 17 дек 2009, 13:59
Награды: 3
:
Джентльмен Военспец
Активист
Благодарил (а): 124
Поблагодарили: 274
Пол:
Great Britain

Re: История Украины

Сообщение bipod » 22 авг 2010, 02:25

A77,

Мне было интерестно посмотреть как долго Вы будите "интерпритировать" то что я сказал, вообщем будите и будите без всякого стыда. И скажите мне где это именно я говорил "никто из иностранцев до Петра Московское царство Русью не называл" ? Хотя в первый раз Вы подобное замечание проигрнорировали сейчас уж будте добры ответить.
А77, не велика супер заслуга в итоге спрятатся за "Записки о Московии", можно сказать имперский щит в данных разговорах, и то многие вещи можно поставить под вопрос...

Знаете, в 1921 году россияни в министерстве иностранных дел Франции пытались убедить французев что Украины и украинцев нету - l'Ukraine n'existait pas il n'existait pas ni des Ukrainiens ni des Georgiens [Jean Brunches et Camille Vallaux. La Geographie de l'Histoire. Paris. 1921. c. 610], и тогда тоже "док-ва" у людей были "железные". Так что противостояние до крайностей в украинско-российском историческом вопросе имеет место уже давно.
Что я думаю о "дружбе" между украинцами и россиянами - http://youtu.be/8eFTW_4183o

Ссылка:
Скрыть ссылки на пост
Показать ссылки на пост

Аватара пользователя

bipod
Модератор
Сообщения: 5720
Зарегистрирован: 17 дек 2009, 13:59
Награды: 3
:
Джентльмен Военспец
Активист
Благодарил (а): 124
Поблагодарили: 274
Пол:
Great Britain

Re: История Украины

Сообщение bipod » 22 авг 2010, 02:31

Я нашел хорошую подборку материалов на эту да и схожие темы, имеет множество источников и выдержек из этих источников. Там больше информации чем у меня, работа была проделана конечно большая. Надеюсь что сайт на котором это находится сейчас не исчезнет но на всякий случай перекидываю сюда для того что бы люди могли пользоваться как справочником.

В частях.

Московітський історик Е. Ільїна пише: "Та що тут дивуватись ... коли навіть совєтський академік А. Орлов у книзі "Володимир Мономах" (видання Академії наук СРСР, 1946) пише "Русь"-розуміє "Росія", тобто "забув" академік (а не знати цього він не міг), що наша Вітчизна (Росія) Руссю стала називатися щойно з 17-го століття..."... такі помилки можна пробачити німецьким історикам, але коли такі письмові "помилки" зустрічаються в сучасних російських істориків - знайте: цей і с т о р и к або невіглас, або так званий великодержавник ... Написано "російська" і все зрозуміло - це "історія Росии". Якщо ж поставити інший знак, тобто написати "руська", як і писали в листах та документах тих часів, будемо мати інший результат, а саме - історію України. Бо все, що творилося на території України, за винятком проїзду Катерини Другої до Одеси, все, що написано на території України, "Слово о полку Ігоревім", Літописи - ВСЕ ЦЕ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНІ І УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ".

Ільїна Е. Читаючи "Велесову книгу" // "Літературна Україна", 27.09.1990.

Каміл Деламарр Член Законодавчої Палати II імперії "22 Травня 1868 р. розіслав Членам парламенту петіцію ввести в Франції студії словянських мов, у тім числі й української. Він підкреслював єдність Української нації від Кубані до Угорщини і видав мапу словянських народів, яку Петербургський уряд вишукував і нищив... Деламарр в меморіалі, озаголовленім: "Un peuple evropeen ... oublie devant I'Histoire", вказав французам, що Московіти і Русини або Руські - це два цілком ріжні народі. Русини чи Рутени раніш мали імя Русинів і Руських (Russiens et Russes), але їх поневолено і в ХVIІІ ст. Москвини присвоїли їх назву собі, щоб надати собі видимі права на володіння цим народом. Таким чином, імена Руських і Московитів нині здаються сінонімами, тоді як справді це імена і народи радікально ріжні. Це змішування дало можливість Москвинам присвоїти собі історію Русинів. Але історія не повинна забувати, що до Петра І, каже Деламарр, той нарід, який нині ми звемо Русскими, звався Московитами, а їх земля Московівю. В кінці XVIII ст. всі в Франції і Європі вміли ще добре відріжняти Русь від Московії. Ця зміна сталася виключно через те, що Петербургський уряд ціле століття працює над тим, щоб утворити над справжнім значінням цих назв повне злиття. Відновімо істину, яка дасть можливість передбачити небезпеки майбутнього. Покиньмо свавільно змішувати в однім спільнім імени Руських: Русинів, без сумніву Словян, і Московитів, словянство яких більш ні ж сумнівне. Покиньмо санкціонувати через наші школи той факт, який робить можливим ширення панмосковизму і претенціовне ототожнення Русинів з Москвинами. - Деламарр був великим другом словянства і оборонцем України й Українського Словянського народу. "
С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Бескид Дрогобич. 1992. -C.214.


Московський історик, партійний й державний діяч, академік АН СРСР (1929) (учасник Жовтневої революції, соратник В.Леніна, зам. наркома освіти (з 1918), керівник Комуністичної академії, Ін-та червоної професури) М.Покровський у праці „Русская история с древнейших времен” пише:

"Промежуток времени с XIII по XV век выделяют иногда как специально «удельный» период русской истории: «раздробление русской земли на уделы» является здесь, таким образом, определяющим признаком. Нет надобности говорить, что представление это исходит от мысли о «единстве русской земли» до начала удельного периода. Русь рассыпалась, и ее потом опять «собирали». Но мы уже знаем, что говорить о едином «русском государстве» в киевскую эпоху можно только по явному недоразумению. Выражение «русская земля» знакомо и летописи, и поэтическим произведениям этого времени, но им обозначалась киевская область, а распространительно, поскольку Киеву принадлежала гегемония во всей южной Руси, и вся эта последняя. Из Новгорода или Владимира ездили «в Русь», но сами Новгород и Владимир Русью не были. Притом это был термин чисто бытовой, не связывавшийся ни с какою определенною политической идеей: политически древняя Русь знала о киевском, черниговском или суздальском княжении, а не о русском государстве. Рассыпаться было нечему, стало быть, нечего было и «собирать». В устаревшую — собственно, по своему происхождению карамзинскую — терминологию пытались вдохнуть новое содержание, то приурочивая к началу этого периода особенное будто бы измельчание княжеств, то связывая с этим именно временем глубокий упадок княжеской власти, утрату князьями всяких «государственных идеалов» и превращение их в простых вотчинников."

Покровский М.Н. ИЗБРАННЫЕ ПРОИЗВЕДЕНИЯ В ЧЕТЫРЕХ КНИГАХ. Под общ. ред. М. Н. Тихомирова, В. М. Хвостова, О. Д. Соколова. (Акад. наук CCCP. Ин-т истории). Кн. 1. Русская история с древнейших времен. т. I-II, M.: «Мысль», 1966. -C.207.

"Где находилась Земля Русская (Русь). Кого имеет летописец в виду, когда пишет о русской земле, к которой подступились монголы? Землю от Дона до Баренцева моря? Увы, русская земля в то время - это всего лишь земли вокруг Киева, Чернигова и Волыни. «...имя Руси оставалось только при Киевской области. «Так ли мне нет причастия в земле Русской», — говорил Георгий Долгорукий, живя в Суздальской области, и услышав об изгнании сына своего из Киевского городца» [Полевой, т. 1.С. 528]. Слова Великого князя Андрея Юрьевича Боголюбского, сохраненные в летописи: «... нам нечего делать в Русской земле...». «Интересно, что "Русская земля" - это именно юг... Андрей решил создать свою "Русскую землю", не южную, а северо-восточную, не Киевско-Черниговскую, а Владимиро-Суздальскую. Он делает Владимир своим стольным городом...» [Гримберг. С. 107]. Получается, что те русские, что жили севернее киевлян и волынцев, совсем не русские люди для древних летописцев."

А.К.Гуц Многовариантная история России. – М., 2001. –С.175-176.


"У XI — XIII ст. літописи відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. "Поїхати на Русь" означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: "Иде архиепископ Новгородський Нифонт в Русь" (в Київ). В році 1165 Новгородський літопис зазначає ще точніше: "Ходи игумен Юрьєвський... в Русь, в Києвград". Таке було розуміння слова "Русь" і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: "Йде князь Святослав... с половцы поганымы, с черниговцы из Руси на Суздаль ратью". Року 1155 пише Іпатіївський літопис: "Юрій Володимирович... йде из Суздалья в Русь и приде Киеву". Ще більш переконливо цей же літопис говорить, що до столиці суздальської землі — Володимира приходили купці "из Царгорода, и от иных стран, из Русской земли и аче латинан". Отже, Руська земля поставлена між Царградом і латинським заходом. Термін "Русь" не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська Русь об'єднала їх в єдиній державі."

Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. - К.: Товариство "Знання", КОО, 1999. -(Вища освіта ХХІ століття). - С.37.


Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995).Г. Півторак пише:

"На більшій частині Московщини простий люд не ідентифікував себе ні з яким етносом і не мав певного етноніма, але називав себе християнами. Саме цим і пояснюється той досить дивний факт, що назва селян у російській мові походить не від місця їхнього проживання на селі (як в українців, білорусів), а за релігійною ознакою: крестьянин < крестиянин < христианин. Від фінно-угорської назви столиці окремого князівства Москва, яка вперше як невелике село згадується лише в 1147 р., було названо цілу державу. Її правителі називали себе князями (згодом - великими князями, пізніше - царями) московськими, а своїх підданих - московськими людьми. Назви "Москва", "Московия", "Московское государство" були офіційними урядовими назвами держави. Так її називала і вся Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи, а мешканців Московщини іменували "москвинами", "москвитянами", "московитами", "московитянами"(Див.: Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. - К., 1998. - С. 362.). Українці від XV ст. своїх північно-східних сусідів послідовно називають москалями, а їхню країну - Московією. Як бачимо, становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї первісної Русі - Середньої Наддніпрянщини і не має до неї жодного стосунку."

Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов`янських зі "спільної колиски".- Київ.: Видавничий центр "Академія", 2001. -С.77-78.


"Землі Суздальська, Володимирська, Ростовська й ін., що згодом стали зватися купно Московською землею, Русью не називалися і за Русь не вважалися. Вони навіть бунтували в 1176 р., як про це розповідав Лаврент. літ., проти князя і вимагали, щоб він не наводив до них "Руських" та не роздавав їм посад...

В 1149 році Київський князь Ізяслав, прийшовши з Новгороду в Київ і почувши, що заставлений ним "стерегти Руську землю" князь Ростислав, син Юрія князя Суздальського, не добре виконував його доручення, прогнав його до батька в Суздаль. Син поскаржився батькові в Суздалю і ображений кн. Гюргій каже: "тако ли мні части н іт у в Рускій землі, і моїм дітям". Далі каже так: "Ізяслав... сина мойого вигнав із Рускої землі і волости йому не дав". (Іпатіїв. літ. вид. 1843 р. стор. 41-42, під роком 1149).

В 1148 р., прийшовши з дружиною в Новгород з Києва, кн. Ізяслав на вічі казав Новгородцям, що ради них він, "оставя Рускую землю" (Київську), прийшов до них на поміч протії кн. Суждальского Гюргія. Тут його Київське військо назване "Рускіе полки", "дружина Руская", а інші звуться "полки Смоленські", "полки Новгородські", .(Іпат. л. під 1148 р., вид. 1843 р. стор. 40).

В Лавр. л. під 1152 р. читаємо: "Поіде Гюргі (Суждальский) с сином своїм, і с Ростовці, і с Суждальці, і с Рязанці, со князі Рязанскими в Р у с ь" (вид, 1846, с. 145).

В 1187 р. кн. Рурик київський послав у Суждавь до кн. Всеволода сватати його дочку Верхуславу, 8 років, за свого сина Ростислава. Всеволод згодився, дав велике придане і одпустив її "в Русь". Кн. Рурик справив пишне весілля, якогу "несть бувало в Русі", а потім тих, що привезли Верхуславу з Суждалю, "Якова свата і с бояре одпустив ко Всеволоду в Сужлаль". Яков "приїхав із Русі (в Суждаль), проводивши Верхуславу, і бисть радість". (Іпатіїв. л, під 1187 р., вид. 1843 р. с. 136 і вид. 1908 р. с. 658).
В Новгородській 1-й літ. під 1135 р.: "пошел в Русь новгородський архієп. Ніфонт і застав Киян і Черніговців стоящими друг проти друга"... В Троїц. л. під 1223 р.: на Татар коло Дріпра зібралися "всі князі Рустії і всі князі Черніговськії".

Під 1240 р. читаємо; "Пріде Батий Києву ... і бі ісполнена земля Руская ратних". Татари взяли "град Киев". Тисяцкий Дмитро, бачивши "землю Рускую гибнущу от нечестивого" Батия, порадив йому йти в Угри і він дойшов до Дунаю. (Іпат. літ. СПБ. 1843 р., під 1240 р., с. 176-178.).

Там же під 1234 р.: "Половцем же, прішедшім Киеву і плінящим землю Рускую" (с. 174.)... Батий "пойде в землю Половецкую ... і поча посилати на гради Рускіе і взят град Переяславль копієм ... В тоже время посла на Чернігов... і град взята" (Іпат. л. під 1237 р., с. 176).

В Лаврен. л. під 1249 р. читаемо: "Хан приказаша Олександрові Києв і всю Р у с к у ю землю, а Андрей сіде в Володимері" (в. 1846 р. с. 202)...

"Сартак Батієвич царь Татарський даде Києв і Р у с к у ю землю Александру Ярославичу К и є в с ь к о м у,... а брату его Андрею Володимер і М о с к о в с к у ю землю" (Додаток до Іпат. літ., вид. 1843р., під 1249 р. стор. 341).
Там же під 1252 р.: "Александер Ярославич... Московський поїде в Орду к Сартаку, царю Татарському, і упроси собі княженіе над всею Рускою і М о с к о в с к о ю землею... і прійде ко Владимерю граду столному Московському" (с. 342).

В Іпат. л. під 1195 р. розповідається, як кн. Суждальский Всеволод вимагав од Київе князя Рурика й собі части в Руській землі: "нині сів єси в Києві, а мені части не учинив в Рускій землі,... а то Киев і Руская - область (в Єрмол. сп. літ.: "а то Киевская область" - Руская-Києвская), а кому єcи в ній часть дав, з тим же і блюди і стережи" (Іпат., и 1843, під 1195 р., с. 144).
Звертаємо увагу на запис там же 1213 р , и якій Чрниговські князі не руські князі... з Татарському літ. згадка про Русь окремо від згадки про Україну відноситься спеціяльно до Києва і Руської, себто - Київської области, яка мала ці обидві назви (див. цитату з Iп. л. під 1195 р.). Ця область являла собою лише частину України. "

С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. -Бескид Дрогобич. 1992. -С.133-134.

Юрій Довгорукий виступив з військом з Ростово-Суздальської землі "в Русь", тобто до Києва.
ПСРЛ. - Т.2 (Ипатьевская летопись). - М.-Л., 1962, Столб.405.

Ізяслав Мстиславич, змушений залишити Київ, пішов з "Руської землі" на Волинь, а потім знову повернувся в "Руську землю"
ПСРЛ. - Т.2 (Ипатьевская летопись). - М.-Л., 1962, Столб. 409, 417.

Передаючи 1148 р. сину Юрія Довгорукого Ростиславу місто Божськ, Ізяслав Мстиславич ставить йому таку умову: "А ты постерези землЪ Руской оттолЪ"
Летопись по Ипатскому списку. - С.258.

Ростислав Юрійович не виконує умов угоди, його виганяють, і він іде до Суздаля і говорить батькові: "Слышалъ есмь, оже хощеть тебе вся Руская земля"
Летопись по Ипатскому списку. - С.262.

Юрій Довгорукий, ображений за себе і свого сина, вигукнув: "Тако ли мнЪ части нЪту в Руской земли, и моимъ дЪтемъ?"
Летопись по Ипатскому списку. - С.262.

Святослав Всеволодович після походу на місто Дмитрів, "возвратися опять в Русь"
ПСРЛ. - Т.1. - Столб.328.

Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри говорили: "Князь наш убьенъ, а дЪтей у него нЪту, сынок его в НовЪгороде, а братья его в Руси"
ПСРЛ. - Т.1. - Столб.371.

Новгородці також розуміли під "Русью" Київ і Київську землю. В літописній статті 1135 р. говориться: "Иде в Русь архиепископ Нифонт".
Новгородская летопись по Синодальному харатейному списку. - Спб., 1888. - Ст.1132

У 1142 р. новгородське посольство було затримане в Русі (у Києві) доти, доки воно не дало згоди на вокняжіння в Новгороді князя Святослава
Новгородская летопись по Синодальному харатейному списку. - Спб., 1888. - Ст.1142.

Князь Святослав, якого вигнали з Новгорода, "идущу в Русь к брату"
ПСРЛ. - Т.2. - Столб.308 - 309 (1141 р.).

Всеволод Велике Гніздо направив у 1195 р. своїх послів до великого київського князя Рюрика Ростиславича з таким посланням: "Вы есте нарекли мя во своемъ племени во Владимир старъишаго, а нынъ съдълъ еси в Києвъ, а мне еси части не учинилъ в Рускои землі"
ПСРЛ. - Т.2. - Столб.683.


1223 р. на допомогу південноруським князям у їх боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він не встиг "к ним в Русь"
ПСРЛ. - Т.1. - Столб.446.

Під 1213 роком літописець про одного князя розповідає так "Он-же йде з Москви в Русь"
ПСРЛ.- СПб., 1859.- Т.8. -C.119.

"а Святослав приде з Суздальці і з братами і з Смоляни і з Полоцани к Руси"
П. С. Л. т. VI, Новг.

Із детального опису Галицько-Волинським літописом довідуємося, що для сучасників Данило виступав не просто галицько-волинським князем, а володарем «Руської землі». «Данилови Романовичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею, Києвом й Володимером й Галичем». Бідкаючись про поневіряння князя в ханській ставці, літописець зауважив: «О злая честь Татарская! Его ж отець бе царь в Рускои земли».
Летопись по Ипатьевскому списку.— Спб., 1871.—С. 536.

У 1262 р. Данило Галицький, зустрівшись з польським князем Болеславом, «положиша ряд межи собою о землю Рускую и Лядську».
Летопись по Ипатьевскому списку.— Спб., 1871.— С. 567.

У 1340 р. польський король Казимир «собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его»
ПСРЛ. Т. 1—3 (Густинская летопись).—Спб., 1846.—С. 349.

Під 1399 р. літописи повідомляють про військовий похід Тамерлана на Русь. «В лето 6907 Тамерлангь царь татарскій, пойде на Рускую землю, изыйде же противу его Витольть со всею силою своєю... й снійдеся с Тамерланом на Ворсклъ»
ПСРЛ. Т. 1—3 (Густинская летопись).—Спб., 1846.—C. 352.

Під 1431 р. західноруський літописець відзначав, що «Витовт бяше же ему дрьжаще великое княжение Литовское й Роуское, иныи многи земли, спроста реку вся Роусская земля»
ПСРЛ. Т. 17 (Западнорусскяе летописи).—Спб., 1907.— Стб. 102.


"... згаданий турецький географ та мандрівник XVII ст., автор десятитомного видання подорожніх заміток Е. Челебі жодним чином не ототожнював русів з росіянами, а тому, як зазначено у коментарях до його книги (Челеби Эвлия. Книга путешествия: Извлечение из сочинения турецкого путешественника XVII века. Вып. 2. - М., 1979., стор. 233), "русы Эвлии Челеби-это н е русские, которых он называет московитами (описана тут подорож відбулася у 1666-67 pp. - М. Л.), а украинцы"

Навіть такий монархічний патріот Росії, як С. Соловйов чітко відділяв північну Московію від Русі - наприклад, на стор. 107 згаданої книги [Соловьев С. Чтения и рассказы по истории России. - М., 1989.] читаємо: "Юрий Ростовский выступил в поход (року 1157-го. - М. Л.) на Русь". Причину такого виділення пояснює сам Соловйов (там же, стор. 105), "потому что Русью собственно называли один Киев с округом", себто Київську землю [в іншому місці ([Соловьев С. История России с древнейших времен. Кн. 1, тт. I-V. Том І. - СПб., 1896.], стор.19) він називає її "Киевской областью" і характеризує як "Русь в самом тесном смысле"].

А В. Ключевський навіть охарактеризовує північні землі, зокрема Ростово-Суздальщину, на яких, власне, відбулося "образование... великорусского племени", як край, "который лежал вне старой коренной Руси и в XII в. и был более инородческим, чем русским краем", позаяк там "в XI-XII вв. жили три финские племени: мурома, меря и весь..." ([Ключевский В. Курс русской истории. 2-е издание. Часть I. - М., 1904.], стор. 358- 359).
А от, скажімо, сучасник Ігоря та Ольги візантійський імператор Костянтин Багрянородний взагалі обмежував Русів самим лише Києвом: "Когда наступает ноябрь месяц, князья их тотчас выходят со всеми Русами из Киева и отправляются в полюдье, т.е. в круговой объезд и именно в славянские земли Древлян, Дреговичей, Северян (сіверців. - М. Л.) и остальных славян, платящих дань Русам. Прокармливаясь їгїак в течение целой зимы, они в апреле месяце, когда растает лед на реке Днепре, снова возвращаются в Киев" ([Известия византийских писателей о Северном Причерноморье. - М.-Л., 1934. ], стор. 10).

Та й наші літописці чітко відрізняли власне Русь від північних земель київської держави. Ось, зокрема, що казали "ростовци и суздальци, и переяславци, и вся дружина, от мала до велика съехавшися до Володимера" ([Полное собрание русских летописей. Том 1.-М., 1962.], стор. 371) після вбивства Андрія Боголюбского, зарізаного власними слугами 1174 року [цікава деталь: як зазначає С. Соловйов ([Соловьев С. Чтения и рассказы по истории России. - М., 1989.], стор. 117), "начальниками убийства" були Кучковичі -зять та син того самого "Степана Кучка,.. вотчинника и местного боярина" ([Ключевский В. Курс русской истории. 2-е издание. Часть \\. - М., 1908.], стор. 3), від якого і "получила" свою первинну назву "Кучково" (можливо, й "Куцково", припускає В. Ключевський) майбутня Москва. -- М. Л.]: "... князь наш убиен, а детей у него нету, сынок его в Новгороде, а братья в Руси, по кого хочем послати в своих князей" ...

Судіть самі: як має сприйняти більш-менш обізнана з історією людина "перли" типу (там же, стор. 27): "Орды Чингисхана и Батыя, вторгшиеся в начале второго тысячелетия нашей эры в пределы России", не кажучи вже про безкінечні підміни історичних назв різних місцевостей знеособленим і штучним визначенням "территории современной России"? Можна лише із впевненістю сказати, що самі Чингісхан та Батий як і їх сучасники, ні про яку "Россию" ні сном, ні духом не відали, бо у певний історичний період будь-які "пределы" мали свою, цілком конкретну, історичну назву.
Цікаво, а як би відреагував сам Анатолій Андрійович на заяву, скажімо, з мого боку, що, мовляв. 971 року наш київський князь Святослав водив руських (не плутати з російськими!) воїв не на Візантію, а у "пределы" Туреччини, або, що року 1552 військо Івана Грозного захопило та зруйнувало столицю Татарської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Казань? Або те ж незчисленне вживання назви "Русь" у значенні "Росія" в той час коли, нагадаю, письмові джерела н і д е не відобразили назви "Русь" стосовно до північноруського населення. "


Михайло Лукінюк Україна - Крим - Росія: сучасне на тлі минулого, або старі міфи і нова реальність взаємин.-К., "Бібліотека Українця",2000. -C.251-252.


" "На другу половину XII ст. вже міцно ствердилося поняття "землі" як суверенного об'єднання (...). Лише в одному випадку, а саме в понятті "Руська земля" маємо таке історично успадковане явище, як включення кількох компонентів: колишнього Київського князівства. Переяславського князівства і, очевидно, більшої частини Чернігівського князівства" (там само, с. 225). За ним і закріплюється в східнослов'янському світі назва Русі, про що переконливо свідчать численні літописні матеріали

(напр., див.:Полное собрание русских летописей. Ипатьевская летопись. - М., 1962. - Т. 2. ; Культурные связи народов Восточной Европы в XVI в. - М., 1976. ; Приселков М. Д. Образование Великорусского государства. Очерки по истории ХІІІ-XV ст. - Петроград, 1918. ; Робинсон А. Н. Литература древней Руси в литературном процессе средневековья ХІ-ХІІІ вв. - М., 1980. ; Робинсон А. Н. Литература Киевской Руси среди европейских литератур (типология, оригинальность, метод) // Славянские литературы. VI международный съезд славистов. - М., 1968. ; Свердлов М. Б. Скандинавы на Руси в XI в.// Скандинавский сборник, 19. - Таллинн, 1974. ; Сравнительное изучение литературы. Сборник статей к 80-летию акад. М. П. Алексеева. - Л., 1976. ; Флоровский А. В. Чехи и восточные славяне. Очерки по истории чешско-русских отношений Х-ХУШвв. - Прага, 1935. - Т. 1 ; Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй // ЗНТШ. - 1964. - T. 178. ; Cronia A. La conoscenza del mondo slavo m Italia. - Padova, 1958. та ін.)...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.31]

... висновки відомого російського дослідника А. М. Робінсона в його книзі "Література давньої Русі в літературному процесі середньовіччя ХІ-ХІІІ ст." (1980 p.). Залучивши до розгляду також літописні та інші джерела, автор доходить висновку, що під "Руссю" або "Руською землею" творець "Слова" розумів лише Південну Русь з центром у Києві і виразив у поемі зміст, породжуваний тільки її життям, центральною проблемою якого була "боротьба зі степом", турбувався тільки про її інтереси, відмінні від інтересів Володимирського та інших північних

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.32]

князівств. "Серед усіх випадків вживання поняття "Руська земля" в "Слові", - констатує дослідник, - немає жодного, який говорив би за те, що в ньому виражене уявлення автора про всі східнослов'янські князівства" (682, с. 233). Більше того, в "Слові" та інших джерелах того часу "Русь", чи "Руська земля", недвозначно протиставляється іншим державно-політичним утворенням, що склалися тоді в східнослов'янському світі, насамперед Володимирському князівству ... Після розпаду Київської держави й монголо-татарської навали українські землі підпадають під владу Литви й Польщі, але український народ самоусвідомлюється як "руський народ" і зберігає цю свою назву; як буде показано далі, так само він усвідомлювався і в Європі XV-XVIIcт. Поряд з тим, з піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем "усіх руських земель"... проте в Європі здебільшого називають його "Московією", а російський народ відповідно "московитами". Рішучий перелом у цьому плані відбувається лише у XVIIIcт., коли в Європі остаточно переходять до назви "Росія". Словом, у східнослов'янському світі, особливо після приєднання України до Росії, відбувалися два протилежні, але взаємопов'язані процеси: дедалі більшого відчуження давньої назви українського етносу і цілковитого перенесення його на "московський народ", за яким вона у ХУІІІ-ХІХст. остаточно закріплюється. З боку нашого народу перехід до нових етнонімів

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.32]

"Україна" й "українці" був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляційним процесам, політиці денаціоналізації, розчинення його в "общерусском море", котра невідступне проводилася правлячими колами Російської імперії. І характерно, що цей перехід активніше проходив і раніше завершився в регіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних регіонах, суміжних із польським етносом, довше зберігалися етнічні самовизначення "Русь" і "руський" ("русинський").

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.33]"


Дмитро Наливайко Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. - К.: Основи, 1998. -С.31-33.


Відомий московітський дослідник Андрей Николаевич Робінсон (в книзі "Література давньої Русі в літературному процесі середньовіччя ХІ-ХІІІ ст.") (1980 p.) пише:

"Академик А. С. Орлов писал: «Героем «Слова» является Русская земля, добытая и устроенная трудом великим всего русского народа» 1. В первой части этого предложения перед нами метафора, удачно характеризующая идейное содержание «Слова о полку Игореве», во второй — явное добавление, не предусматривающее историческую характеристику предмета...

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.219]

«Русь» или «Русская земля» представляла собой издревле населенную полянами сравнительно небольшую область Среднего Поднепровья, которая со времени завоевания Киева Олегом Вещим (882 г.) стала политическим ядром государства...

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.224.]

В процессе распада Киевской Руси связанная с нею широкая концепция «Руси» или «Русской земли» постепенно перестала отвечать интересам образовавшихся частично или полностью самостоятельных княжеств. Ко второй половине XII в. уже прочно утвердилось понятие «земли» как суверенного объединения («Суздальская земля», «Смоленская земля», «Северская земля», «Новгородская земля» и др.). Только в одном случае, а именно в понятии «Русская земля», имелось в виду такое исторически сохранившееся явление, при котором в это объединение входило несколько компонентов: бывшее Киевское княжество, Переяславское княжество и, видимо, большая часть Черниговского княжества. По территории своей «Русская земля» вновь заметно сократилась, вернувшись в известной мере к древним границам Среднего Поднепровья (ранее населенного полянами). Центр этой «земли» — Киев не только утратил свое значение столицы («матери») всех городов, но даже лишился суверенных прав в собственном княжестве. Киевского княжества как государства более не существовало, так как городом Киевом владел в интересующее нас время один князь (Святослав), а землями Киевщины — другой (Рюрик Ростиславич), и устойчивость этого «дуумвирата» (по определению Б. А. Рыбакова) была весьма относительной. «Русская земля», постепенно ослабевая как государственное объединение, все более расчленяясь, сделалась объектом феодальной борьбы: во-первых, между собственными князьями (группа «Ольговичей» и группа «Ростиславичей»), а во-вторых, между князьями других княжеств. Сторонние наблюдатели ясно замечали процесс государственного разложения в «Русской земле». Так, новгородский летописец писал (1140 г.): «Ходи Мирослав посадник из Новагорода мирить кыян с церниговьцы, и приде, не успев ництоже, силно бо възмялася земля Русская», «и раздрася вся земля Русьская» (HI, 23) 21.

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.225.]

В этой обстановке само определение «русские» обычно не применялось, судя по летописи, ни к княжествам, находившимся за указанными пределами «Русской земли», ни к населению этих княжеств, в которых жили «суздальци, «ростовцы», «новгородцы», «смоляне», «рязанцы», «черниговци» и др. (по названиям столичных городов), а также еще «вятичи», «древляне», «радимичи» и др. (по старым названиям племен).

Как отмечалось выше, в период феодальной раздробленности возникала новая концепция «Руси» — «Русской земли», уже не объединявшей многие восточнославянские «земли», а противопоставляемой этим «землям». Можно предполагать, что в обстановке экономического усиления и политического обособления восточнославянских княжеств, а также зарождения в них собственных династий, образовавшихся из разветвлений княжеского рода, в крупнейших из этих самостоятельных княжеств стали появляться первые стимулы национально-идеологической дифференциации. Одним из проявлений такого нарождающегося самосознания могло оказаться отрицательное отношение к старой концепции «Руси» — «Русской земли» не только вследствие того, что она уже не отражала реального соотношения государственно-политических сил эпохи, но и вследствие ее имперского (как тогда представлялось) происхождения, которое связывалось с историческими воспоминаниями о принудительном объединении земель, теперь активно стремившихся к самостоятельности.

Таким образом, концепция «Русской земли», первоначально занимаемой главным образом полянами с центром в Киеве, быстро разрослась в представление об обширной империи, а затем, с ее распадом, постепенно все более сужалась, возвращаясь к представлению об изначальных ее размерах. Во второй половине XII в. «широкая» концепция «Русской земли» существовала преимущественно как историческое предание, а «узкая» концепция — как обычная политическая реальность. Анализируя содержание понятия «Русская земля» в «Слове», не следует смешивать разные, указанные выше, концепции этого понятия, существовавшие в XII в...

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.226.]

Летописные материалы красноречиво свидетельствуют об ограничительном понимании «Руси» — «Русской земли» во второй половине XII в. Например, в 1180 г. «послаша новгородьци к Святославу в Русь по сын...» (HI, 36), они взяли себе из Киева епископа (при Святославе) и его «привезоша из Русе» (HI, 40); «иде князь Святослав... Олгов вънук, из Руси на Суждаль ратью на Всеволода» (Большое Гнездо, HI, 36); он «пожга город Дмитров, возвратися опять в Русь, а князь Всеволод в Володимерь» (Л, 368). Когда тот же Всеволод отдавал свою восьмилетнюю дочь, Верхуславу, замуж за Ростислава Рюриковича (сына героя «Слова»), он отпустил ее «в Русь с великою любовью» (И, 658) 22.

Проводив ее туда, «сестричь» князя Яков, вернулся — «приеха из Руси» (И, 659). Умирая, Давыд Смоленский (1197 г.) «сына своего Костянтина в Русь посла брату своему Рюрику на руце» (И, 704 — 705). Так определяли положение «Руси» восточнославянские княжества, лежавшие за ее пределами. Так же понималась «Русь» при рассмотрении ее собственных внутренних дел. Например, в «Руси» сложилась определенная политическая ситуация, когда

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.227.]

Молодой Ростислав Рюрикович совершил удачный набег на половцев (1193 г.) и явился к своему отцу в Овруч (который уже не входил в «Русь») для совместного похода на Литву. Тогда «Святослав же посла Рюрикови, река ему: «Се сын твой заял половци, зачал рать, а ты хочешь ити инамо, а свою землю оставив, а ныне пойди в Русь, стерези же своея земля». Рюрик же, оставя путь свой, иде в Русь со всими своими полкы» (И, 672). Такой же термин применялся для обозначения войска: «Собравшю Рурику (1202 г. — А. Р.) половци и руси много и пойде на Галичь...» (И, 717).

Не менее показательно однозначное с термином «Русь» словосочетание «Русская земля», в особенности в тех случаях, когда летопись подчеркивает, что речь идет о ней «всей». Когда Мстислав Киевский собрал у себя князей из Луцка, Дорогобужа, Овруча, Турова, Вышгорода для похода на половцев (1168 г.), они сказали ему: «...то есть нам на часть и всей Руской земли» (И, 541) [23- Таким образом, в эту эпоху формула летописи о «всей Русской земли» не означала всех восточнославянских княжеств.].

Рядом с понятием «вся Русская земля» фигурирует соответственное ему объединительное политическое понятие «власть русская». Оно относится к междоусобной борьбе героев «Слова». В 1180 г. Святослав, «помысли во уме своемь, яко Давыда иму, а Рюрика выжену из земле и прииму един власть рускую с братьею» (И, 615). Но осуществить это Святославу не удалось: в итоге столкновений Рюрик заключил с ним договор, окончательно расчленивший Киевское княжество, уступив «ему старейшиньства и Киева, а собе взя всю Рускую землю» (И, 624). Изучаемое словосочетание, кроме территориально-политического определения, имело также значение объединения «всех» русских князей и их войск. После поражения Игоря Святослав, Рюрик и Владимир Глебович Переяславский (тоже герой «Слова») подошли к Каневу, «половци же услышавше всю землю Рускую идуще, бежаша...» (Л, 378).

Итак, в политической жизни князей — героев «Слова» существовало, как правило, ограничительное представление о «Руси» — «Русской земле», как области Среднего Поднепровья. Желая быть правильно понятым своими адресатами, автор «Слова» должен был пользоваться именно этой концепцией...

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.228.]

В «Слове» в качестве места действия, современного сюжету, названы те города, которые и в действительности находились в «Русской земле»: Киев, Чернигов, Переяславль, Римов. Летопись знает «города русские» (Кончак якобы стремился пленить «грады русские» в 1185 г.; И, 634), один из которых имел даже собственное

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.230.]

определение как «Русский». Так, Всеволод (Большое Гнездо) послал (1201 г.) «сына своего Ярослава в Переяславль в Русьский княжить...» (Л, 395). Символические описания «Русской земли» и ее центров в «Слове» взаимосвязаны: «А въстона... Киевъ тугою, а Черниговъ напастьми. Тоска разлияся по Руской земли; печаль жирна тече средь земли Рускыи». Здесь совершенно правильно говорится о том, что печаль распространилась «посреди» этой «земли», т. е. в Киеве и в Чернигове. Это образное допущение так же верно, как и утверждение, что битва Игоря с половцами происходила «среди земли Половецкыи», т. е. во владениях тех ханов (Кончака, Гзака и др.), с которыми он боролся...

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.231.]

Понятие «Русская земля» в «Слове» характеризуется еще тем обстоятельством, что оно выступает в прочной связи со своим антиподом — понятием «Половецкая земля»... «Вся Половецкая земля», подобно «всей Русской земле», известна в летописях. Когда Юрий Долгорукий двинулся «в Русь» для захвата Киева, с ним, кроме собственных войск, шла «вся Половецкая земля, что же их межи Волгою и Днепром» (И, 455)... Интересы «Слова», о которых в данном случае идет речь, ограничены взаимосвязями «земель» Русской и Половецкой. Никакие другие «земли», хорошо известные летописям, в «Слове» не упоминаются. Обращение «Слова» к князьям, не относящимся к «Русской земле», имеет

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.233.]

персональный характер и не является обращением к тем княжествам, которыми они владели. Только в одном случае имеется определение, указывающее на владение князя: «Галичкы ОсмомыслЂ Ярославе!».

Автор «Слова» — горячий патриот «Русской земли» в том ее обычном понимании, какое имеет место в «Слове» и в летописях. Автор с несомненным патриотическим пиететом относился и к «старому времени», т.е. к ранней империи, когда был «давный великый Ярославь», а «того стараго Владимира нельзЂ бЂ пригвоздити къ горамъ киевьскымъ». Но в «Слове» нет указаний на то, что авторский патриотизм простирался на все восточнославянские княжества, ему современные: это и не удивительно, так как в эпоху феодальной раздробленности патриотическая идеология получала локальный характер. Историческое подтверждение такой идеологической закономерности мы находим в летописи, например, при характеристике Мстислава Храброго (брата героев «Слова» — Рюрика и Давыда). Когда его звали новгородцы на княжение, он «не хотяше ити из Руской земли, река им, яко не могут ити из отчины своей и со братьею своею разойтися... хотя страдати от всего сердца за отчину свою всегда бо на великая дела тьснася... хотя исполнити отечьствие свое...» (И, 606 — 607) 27.

Употребление здесь слова не только обычного — «отчина» (родовой домен), но и очень редкого в летописях более широкого — «отечьствие» (отечество) весьма знаменательно. Летописец выходит за пределы распространенных рассуждений о владениях князей, он говорит именно о патриотизме Мстислава и связанных с этим его переживаниях. Братья сказали ему: «...аже зовуть тя с честию, иде, а тамо не наша отчина», — он согласился, но подумал: «...то не могу никако же Руской земле забыти» (И, 607). Далее этот патриотизм подтверждается при помощи сопоставления двух разных «земель», в которых пришлось княжить Мстиславу. Когда он умер (1179 г.), в некрологе говорилось: «...всегда бо тосняшется умрети за Рускую землю и за хрестьян», «от всего сердца бьяшеться

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.234.]

за отчину свою», «и плакашеся по нем вся земля Руская», «и плакашеся по нем вся земля Новгородьская» (И, 610 — 611). На фоне этих примеров достаточно отчетливо видно, что патриотические идеалы автора «Слова» связывались только с «Русской землей».

В строгой зависимости от концепции «Русской земли» летопись выделяла несколько произвольных понятий, также весьма важных для изучения «Слова». Так, по признакам того же географического и политического ареала создавалось представление о «русских князьях», которое в те времена не применялось для обозначения всех восточнославянских князей. «Русские князья» не смешивались с князьями «суздальскими», «рязанскими», «галицкими» и др. Например, Святослав созвал свою «братью», принадлежавшую к «русским князьям», — Ярослава, Игоря, Всеволода (Буй-Тура) «и поча с ними думати, хотя на рязанский князи...» (И, 697). Персональный состав «русских князей» был хорошо известен современникам. Когда Святослав (1179 г.) поджидал Ростиславичей южнее Треполя для похода на половцев, в летописи в связи с этим говорилось: «Слышавше же князи рустии поидоша за Сулу... половци яшася бегу...» (И, 613); в марте 1185 г. о Святославе и Рюрике сказано: «бог» дал «победу князема рускыма» (И, 636). Подобно «всей Русской земле», в летописи фигурируют и «все» русские князья, как вполне определенное ограниченное объединение. Собираясь в поход на половцев (июль 1184 г.), Святослав и Рюрик послали за князьями переяславским, луцким, туровским, пинским, городенским, дубровицким. Эта княжеская группировка получила в двух летописях разные, но корреспондирующие обозначения: по южной версии Святослав «послата по околнии князи» (И, 630), по северной версии — «ходиша бо князи русстии вси на половце» (Л, 374). Иначе говоря, для суздальского летописца «все русские князья» — это именно те, которых киевский летописец назвал «окольными». Точно так же, по суздальской летописи, после поражения Игоря Святослав «посла по сыны свои и по вси князи» (Л, 378); тогда к нему явились его сыновья Олег и Владимир, его «сват» Рюрик, еще какие-то безымянные (мелкие) дополнительные силы «со инеми помочьми». Летописный контекст не позволяет нам предполагать, что Святослав, пославший за двумя своими сыновьями и, кроме них,

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.235.]

«по вси князи», решил собрать всех тех могущественных знаменитых и отдаленных князей, к которым обращало свой поэтический призыв «Слово». Вот еще показательный пример того, кто именно назывался «всеми» русскими князьями. В 1187 г. Рюрик сказал Святославу: «Ты, брате, еди в Черьнигов, совокупись же со братьею своею, а яз сдесе — со своею. И тако совокупишеся вси князи руские поидоша по Днепру» (И, 635). В этом походе на половцев участвовали Рюрик, Святослав и Ярослав (Черниговский), видимо, со своими ближайшими вассалами. Таким образом, в общественном сознании эпохи «всеми» русскими князьями считались только те князья, которые были сюзеренами или вассалами «всей» Русской земли (Среднего Поднепровья), а отнюдь не все восточнославянские князья... В «Слове» по отношению к северским князьям (как и в отношении их владений, будто бы входивших в состав «Русской земли») дается несколько расширенное толкование: они относятся к «русским», выступают как

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.236.]

«русичи» — «русици», у них «рускыя плъкы», «жены руския». В соответствии с представлениями о «Русской земле» и «русских князьях» летопись четко выделяет «русские полки», не смешивая их с войсковыми частями других княжеств. Когда Андрей Боголюбский (1174 г.) «исполнися высокоумья» и «ражьгся гневом» на Ростиславичей, он послал на «Рускую землю» свои войска, в составе которых, естественно, не было «русских», а были «суждальци, володимерци, переяславци, белозерце, муромце, и новгородце, и рязаньце» (И, 574). Против них Ростиславичи и их союзники собрали «и кыяны совокупивше, и берендеиче, и Поросье и всю Рускую землю полкы» (И, 575). Аналогичные примеры наблюдаются во многих случаях. Так, обороняя Владимиро-Суздальское княжество от Святослава, навстречу ему вышел Всеволод с «суждальскими полки и с рязанскими полки и муромскими» (И, 618). «Рязанские полки» напали на обозы Святослава, но его союзник Всеволод (Буй-Тур), быстро приблизившись «и руским полком и своим полком», исправил положение — «и тако рязанские князи утекоша» (И, 618). Отсюда ясно, что «суздальские», «рязанские» и другие «полки» не были «русскими полками». Кроме того, «русские полки» (Святослава) отделяются здесь и от пришедших с ними «своих» полков Всеволода (Буй-Тура), очевидно трубчевских и курских (в «Слове»: «А мои ти куряни свЂдоми къмети»), т. е. снова наблюдается обособление представителей Северской земли. Но при поражении Игоря (1185 г.) летопись дает несколько более обобщенное определение его «полков» в связи с их противопоставлением половецким «полкам»: «усретоша полкы половецькие», «видяхом полки половецкие» (И, 628, 630); «мнози ранении... быша в полках руских» (И, 641). В «Слове» дается аналогичное противопоставление: «А поганаго Кобяка... от ... плъковъ половецкыхъ ... выторже...», «рускыя плъкы оступиша».

Упоминает летопись и о «русских воинах» в определенном контексте: в результате похода Мстислава Киевского на половцев (1168 г.) «всим руским воем наполнитися до изобилья» трофеями (И, 540). От «русских» воинов ясно отличаются, например, «все новгородьские» (И, 607)...

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.237.]

Помимо указанных военных ситуаций, летопись отмечала и другие феодальные отношения между княжествами, которые тоже выделяли «русские» элементы как совершенно обособленные. Например, когда Ростиславичи (в их числе и названные в «Слове» Рюрик и Давыд) на некоторое время овладели частью владимиро-суздальских земель, они ставили по городам свою администрацию, т. е. раздавали «посадничество русьскым детьцкым, они же многу тяготу людем сим створиша продажами и вирами...» (Л, 355). Отсюда видно, что «русских детских» суздальская летопись расценивала как иноземных угнетателей.

[А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси... -C.238.]"
А.Н.Робинсон. Литература Древней Руси в литературном процессе Средневековья (XI—XIII вв.). Очерки литературно-исторической типологии — М.: Изд. «НАУКА», 1980. -С.219, 224-228, 230-231, 233-238.


Член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою — історик і філолог. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995). Г. Півторак пише:

"...етноніми русь, руський, русинський - давні й органічні для українців найменування. Але через несприятливі політичні обставини й відсутність української державності після розпаду Київської Русі й занепаду Галицько-волинського князівства термін Русь не став політичною атрибуцією на українській території.

Його присвоїли собі наші північно-східні сусіди - росіяни. Коли ж і як це сталося? Час, причини, етапи і наслідки для українців втрати давньої назви їхнього краю Русь і поступове закріплення її у формі Росія за Московською державою глибоко і всебічно розкриті в монографії (на жаль, маловідомій широкому читацькому загалові) львівського дослідника Є. Наконечного "Украдене ім'я: Чому русини

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.82.]

стали українцями" (Львів, 1998, 162 с., тираж 700 прим.). 3 цієї праці довідуємося, що присвоєння Московією давнього імені України - Русь відбулося в XIV-XV ст. і було зумовлене насамперед великодержавницькими амбіціями московських царів. Проте істотну роль у цьому відіграли й константинопольський патріарх та його церковна адміністрація.

Як відомо, після офіційного прийняття 988 р. князем Володимиром християнства візантійського обряду на Русі розпочалася організація церкви та розбудова її ієрархії. Руська православна церква підлягала владі константинопольського патріарха - глави всіх православних християн. Він особисто висвячував митрополита, який з 1051 р. стояв на чолі руської православної церкви (аж до XV ст. київськими митрополитами, за незначними винятками, і в переважній більшості єпископами були тільки греки). Глава руської православної церкви дістав титул "митрополита Київського і всія Русі", який зберігся в Україні аж до нашого часу. Київському митрополитові підпорядковувалися руські єпископи, а їм, у свою чергу, - священики та ченіц (монахи).

Сама ж церква називалася руською, оскільки були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви. Таким чином, крім етнічного й політичного, термін Русь набув ще й церковного значення. З розширенням адміністративних меж первісної Русі й утворенням Київської імперії церковна юрисдикція київського митрополита поширювалася на всі новоприєднані території. Маючи сильну церковну владу й міцні позиції в суспільстві, київські митрополити часто дозволяли собі не в усьому коритися Константинополю, що викликало постійне незадоволення візантійських патріархів.

Через це, коли на Заліссі утворилося й зміцніло Ростово-Суздальське, а згодом і Московське князівство, політика й ідеологічні засади яких базувалися на міцних підвалинах православ'я, правителі цих князівств здобули в константинопольських церковних ієрархів особливу прихильність і симпатію. Після завоювання Залісся монголо-татарами позиції православної церкви на тих землях ще більше зміцніли, і константинопольський патріарх переконався, що на суздальсько-московських територіях візантійське

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.83.]

православ'я має найміцнішу опору, а київський митрополит там буде слухнянішим. Так виникла ідея перенесення резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі, щоб "провчити" Київ за його часту опозицію до Візантії. У 1299 р. за наказом вселенського патріарха київський митрополит Максим, за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього прихильно поставився і золотоординський хан. Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися "руськими". Одні з них іменували себе "митрополитами всія Русі", інші - "митрополитами Київськими і всія Русі"(Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 24, 31-35.). Управління руською православною церквою з боку візантійських духівників відбувалося у формі жвавого листування між канцеляріями константинопольського патріарха та руських митрополитів.

З перенесенням резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі в цареградської церковної -адміністрації виникла потреба розрізняти власне Русь (тобто територію тодішніх Київського і Галицько-Волинського князівств) та Ті колишні колони - Залісся і Новгород. До речі, подібна ситуація колись виникла і в античній Греції. Поруч з метрополією Елладою утворилися численні колонії в Італії, Передній Азії, південній Русі та в інших районах Середземноморського басейну, часто з елінізованим ("огреченим") населенням. У зв'язку з цим треба було термінологічне розрізняти метрополію і колонії. Елладу (тобто власне Грецію) назвали Мікра Геллас ("Мала Греція"), а розкидані по морських узбережжях колонії - Мегале Геллас ("Велика Греція").

Оскільки церковні книжники утворювали географічні назви, політичні терміни і титули на основі відомих їм історичних аналогій та прецедентів, вони так підійшли і до розрізнення давньої Русі та пізніше приєднаних до неї земель. На Синоді константинопольського патріарха в 1303 p. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицьке-Волинське князівства Мікра Росія ("Мала Росія", тобто "Русь старша, початкова, основна, давніша"), а Залісся й Новгородщину -

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.84.]

Мегале Росія ("Велика Росія", що означало "Русь пізніша, похідна, новостворена"). Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем рос ("народ Рос"), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст. Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха. Спочатку і титул "всія Русі", і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство.

У сфері державного управління і суспільних відносин протягом Х-XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він "їде на Русь".

Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям "Русь" розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися "руськими землями", але самі вони Руссю ніколи не називалися.

Після відокремлення Залісся від Руської держави, коли воно було завойоване монголо-татарами й увійшло до складу Золотої Орди як її західний улус, назви Русь, руський побутували переважно серед церковних книжників, для яких синонімом до поняття "православна церква" була назва "руська церква". Однак трохи згодом, коли Московське князівство, виокремившись у першій половині XIII ст. з Володимиро-Суздальського, набуло значної економічної могутності й політичної ваги, об'єднало навколишні землі в одну централізовану державу, московські правителі захотіли почувати себе причетними до політичної та культурної спадщини Київської Русі й намагалися наслідувати її традиції.

Вірнопідданий васал і ретельний слуга монгольських ханів, жорстокий і підступний московський князь Іван Калита, який за їхнім наказом воював проти Твері, Пскова та Смоленська, за виняткові заслуги перед Золотою Ордою дістав від її хана (царя) Узбека титул великого князя "всія Русі" (1328 р.). Проте цілком зрозуміло, що той титул не поширювався і не міг поширговатися

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.85.]

на всю Русь. Малася на увазі лише Русь татарська, в якій існувала "руська" (тобто православна) церква, а територія Русько-Литовської держави монголо-татарам була непідвладна, отже, й для влади новоспеченого князя "всія Русі" недосяжна. За таких умов титул "всія Русі" призначався лише для домашнього вжитку й означав "головний татарський васал", - головний татарський збирач податків на Заліссі".

[scroll] Цей високий титул з таким обмеженим значенням тоді не прищепився, і про нього швидко забули. Зовсім інший зміст у першій половині XIV ст. мав титул "усієї Русі" в Галицько-волинській державі. Цей титул разом з королівською короною дістав від папи римського в 1253 р. ще Данило Романович, який справді тоді панував над усією Руссю в давньому розумінні її етнографічного ареалу. Відтоді всі галицько-волинські князі, продовжуючи цю традицію, називалися князями і господарями "Руської землі" або "всієї Руської землі", а на печатках був відображений титул "короля Русі" (Rex Russiae).

Галицький князь Роман Мстиславович, який зібрав усі етнографічні землі русинів, у літописі називається "самодержавцем усієї Русі". На Заліссі, в Московщині, до титулу "всія Русі" повернулися знову наприкінці XV ст. На цей час (з 1448 p.) руська православна церква остаточно поділилася на дві митрополії - київську та московську. Церкву Русі та Білорусі (за тодішньою термінологіью - Литви) очолював "митрополит Київський, Галицький і всія Русі", а на чолі самопроголошеної московської митрополії стояв свій митрополит, який, щоб не бути нижчим перед митрополитом київським, теж почав використовувати формулу "митрополит московський і всія Русі".

У свою чергу, великі амбіції розпалилися і в московського князя Івана III. Завершивши об'єднання заліських земель навколо Москви й остаточно звільнившись від монголо-татарського панування, він, за аналогією до митрополита, проголосив себе "Государем и самодержцем всея Руси" (1492 р.), хоч ні митрополит, ні князь на Наддніпрянській Русі нічим не володіли й зовсім не мали підстав брати на себе титул "всія Русі". Цей титул використовували потім і наступники Івана III, хоч до назви країни він не мав

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.86.]

жодного стосунку, бо Московська держава аж до 1721 р. ніколи офіційно не мала назви "Русь", яка, в свою чергу, як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи й ніде не поновлювалася.

І в очах тодішніх західних європейців Московщина також не ототожнювалася з широко відомою в Європі Рутеніею (тобто Україною), а московити - з рутенцями. З поділом руської православної церкви на київську та московську митрополії започаткована константинопольською церковною адміністрацією традиція використовувати назви Мала Росія і Велика Росія ще більше зміцніла. Під її впливом галицький князь Юрій II (помер 1340 р.) як справжній спадкоємець Русько-Київської держави починав грамоти формулою: "Ми, Юрій, з Божої ласки природжений князь усея Малия Росії..." (1331 р. та ін.). І в грамотах константинопольських патріархів, починаючи з 1347 р., Галицько-Волинське князівство часто називається Малою Росією як протиставлення московським землям, тобто Великій Росії.

У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін "Росія" і плутати його з назвою "Русь". В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: "Митрополит Кіевского престола и всея Росіи" (митрополит Мисаїл, 1476 р.), "митрополит Киевъский, Галицький и всея России" (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе "російським" або "роським" народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських "русских".

У самій Московщині терміни Росия, Россия на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва Россия вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі "Псалтирі" вперше вжито назву "Великія Росіи". Від середини XVI ст. Россией стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом XVI-XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, "слово Россія або Росія, российский було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща- Сарматією, Німеччина - Германією, Угорщина - Паннонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною,

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.87.]

але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів" (Костомаров Н. Й. Давно ли Малая Русь стала писаться Малороссиею? // Записки Українського наукового товариства в Києві. - К., 1928. - Т. XXVII.) ...

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.88.]

На початку XVIII ст. відбулася зміна назви Московської держави. Цар Петро І намагався знищити почуття самобутності в українців та білорусів порівняно з московитами, а також і Московщину прилучити до європейської цивілізації. З цією метою він навіть мав намір перенести столицю до Києва. І для цього були певні підстави.

"Україна цього часу являла яскравий контраст до Московії не тільки високим рівнем освіти і поширенням її в найширших народних масах, але й відмінністю загального духу культури, побуту і суспільних відносин. Тоді як Московія відгороджувалася від Заходу "китайським муром" і протиставлялася Європі, Україна з кінця XVII століття посилала значну кількість

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.89.]

своєї молоді у вищі школи країн Західної Європи" (Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К., 1993. - С. 129.). То ж не дивно, що Петро І, прагнучи наблизити Росію до Європи, почав спиратися на культурний потенціал України, яка відтоді тривалий час живила Московщину інтелектуальними силами ...

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.90.]

У 1721 р. за указом Петра І Московська держава дістала назву "Российская империя", яка об'єднала, крім власне російського, також й іншоетнічні та іншомовні народи. Похідний від іменника Россия прикметник российский став означати належність до Російської імперії. Змінюючи назву своєї держави, Петро І прагнув таким чином не тільки знищити почуття окремості українців та білорусів стосовно московитів, але й присвоїти величезні політичні та культурні надбання Київської Русі.

Однак постає питання: чому в такому разі він не використав традиційного терміна Русь ("Русская империя"), а запозичив грецький термін Россия? Річ у тому, що слово Русь у Московщині серед простого люду не вживалося. І там, і в усій Європі знали, що Русь - це край, який лежить північніше Чорного моря над Дніпром, Дністром, Бугом і Сяном. Якби Руссю було названо й Московську державу, це скрізь могло б сприйматися, що вона стала частиною споконвічної Русі-України.

Щоб з'єднати Україну й Московщину в одну державу, в якій геополітичним центром сприймалася б московська територія, а Україна виступала б як придаток до неї, Петро І і вдався

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.92.]

до штучного, але на той час досить поширеного церковного терміна Росія, Россія (Детальніше див.: Цегелъський Л. Звідки взялися і що значать назви "Русь" і "Україна"? - Львів, 1907. - С. 57. Див. також: Наконечний Є. Зазнач, праця. - С. 87.). Давній термін Русь, узятий в українців, у формі прикметника русский від XVI ст. в Московщині почав спорадично використовуватися для назви російської народності. Варто звернути увагу на незвичну атрибутивну форму цього етноніма.

Адже самоназви всіх слов'янських народів є субстантивними й відповідають на питання іменника хто? (українець, білорус, поляк, чех, словак, хорват), а не присвійного прикметника чий? Росіяни ж, на відміну від закономірної самоназви українця у часи Київської Русі - русин (хто?), коли йдеться про їхню національну належність, відповідають на питання чий? ("русский"), тобто фактично стверджують, що йдеться про тих, котрі належать русинам (Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 90-91. ). Проте є й інше тлумачення цього етноніма. На думку деяких дослідників, самоназву русские слід вважати реліктом колоніальної клички слов'янізованої чуді.

Як відомо, протягом Х- XII ст. київські та новгородські культуртрегери у процесі християнізації цих племен нав'язали їм богослужбову мову Києва і назву, яка вказувала на належність їх до Русі ("русские") (Липа Ю. Призначення України. - Нью-Йорк, 1953. - С.153. ). За іншою версією, атрибутивна форма терміна русский пояснюється монголо-татарським впливом. У підвладному монголо-татарам Заліссі, згідно з їхніми уявленнями про державний устрій, будь-який підданець втрачав свою особистість, навіть національну належність, і ставав річчю, власністю правителя, який може ним довільно розпоряджатися.

Зокрема, чудський за походженням підданий, що був власністю руського князя, для монголів теж ставав руською людиною, а не індивідуальною особистістю. При частих переписах прикметник русский закріпився серед населення Залісся на означення етноніма (народного імені) (Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 93. ). Через це й мова

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.93.]

цього народу стала називатися "русским языком", а не "российским" (хоч М. Ломоносов назвав свою працю "Российская грамматика"), бо це означало б "мова всіх народів, які входять до російської держави". В офіційному вжитку етнонім русский закріпився наприкінці XVIII ст., коли цариця Катерина II "высочайшим повелением" остаточно наказала московському народові називатися "русскими" і заборонила йому вживати назву "московитяне".

Однак етнонім русские чи руські зовсім не сприймали сусідні з Московщиною народи - білоруси, поляки і тим більше українці, які не могли змиритися з тим, щоб їхня давня самоназва була перенесена на московитів. Першими на компроміс пішли поляки як найменш зацікавлена сторона: щодо московитів, які стали називати себе русскими, вони почали вживати похідний від грецького слова "Росія" термін росіяни (Rosjanie, Rosjanin, Rosjanka).

Услід за ними цей термін у писемній мові, а потім і в усному мовленні почали використовувати й українські та білоруські автори, і в українській мові він став літературною нормою. На відміну від цього, в білоруській мові вживання термінів рускі, расійскі згодом було пристосоване до норм вживання рос. русский, российский. Двозначність і некоректність прикметникової форми етноніма русский були очевидні й для самих росіян.

Протягом XVIII-XIX ст. вони робили спроби виправити цей термін, запровадивши замість нього субстантивовані форми россы, россіяне. Однак ці форми, породжені високим "штилем", стали сприйматися як архаїчні й не прижилися (Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. - М., 1990. - С. 152; Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 92. ).

[ Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів... -С.94.]"
Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов`янських зі "спільної колиски".- Київ.: Видавничий центр "Академія", 2001. - C.82-90, 92-94.


Доктор історичних наук, професор С. Павлюк пише:

"Етнонім "руський", "русич" охопив здебільшого ту частину Руської держави, яку створили племена полян, деревлян, волинян, сіверян, дулібів, тиверців, карпатських хорватів уличів, близько споріднених між собою. Утвердження назви народу тривало довгий час: у часи розквіту Київської Русі, що припав на XI - першу половину XII ст., племінні назви відступили, але не щезли…

Північні східнослов'янські племена об'єднаються у Володимиро-Суздальське та Московське князівства, Новгородську і Псковську землі та інші утворення, іменуючи себе здебільшого "суздальцями", "московитянами", "псковичами" тощо. На базі цих князівст і земель виникне Велике князівство Московське, а його мешканці назвуть себе "московитянами". Тільки у XVIII ст. Московська держава набула офіційної назви - Російська імперія, політичне скомбінувавши свій зв'язок з Київською Руссю і підкорегувавши слово "Русь" на "Россию".

Аналогічна ситуація простежується зі західними племенами східнослов'янського масиву, які теж після розпаду Давньоруської держави активно будуть мобілізуватися в білоруський етнос. Це й свідчить, що ще в докиївські часи серед різних груп східнослов'янських племен формувалися своєрідні риси, які стали основою майбутніх народів - українців, росіян, білорусів. Як тільки центральна влада у Київській державі наприкінці XII ст. дещо ослабла, з'явилися не лише сепаратистські тенденції удільних князівств, але й почалося групування князівств-племен за етнокультурними ознаками. Навала татаро-монгольських полчищ прискорила цей процес.

Отже, можемо констатувати, що в Руській державі уже формувалися усі ознаки існування українського народу - самоназва як етнополітонім "Русь", етнонім "русич", "руський", культурна і психологічна спорідненість центральноруського етнокультурного масиву, достатньо органічно поєднані господарські зв'язки на вже віддавна освоєній території. Слід наголосити на сильних етнічних імпульсах русів-русичів-українців, що склалися ще у родоплемінній стадії і скріпилися за Київської Русі, і пізніше не піддалися будь-якій асиміляції в лихолітні століття української бездержавності."

Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат. Археологія та антропологія. У 4-х томах. Львів, 1999. -Т.1, С.12-13.


Доктор історичних наук, професор, академік НАН України П.Толочко пише:

"“Откуда есть пошла Руская земля” Це питання, поставлене ще літописцем Нестором наприкінці XI — чи на початку XII ст., продовжує хвилювати дослідників і нині. Дискусія істориків про те, хто були руси і де їх слід локалізувати, що розпочалася понад 200 років тому, триває і сьогодні. Джерела у переважній більшості містять свідчення і не досить конкретні, і далеко неоднозначні. Вибіркове їх використання породило теорії про південне і північне походження етноніма "Русь", теорію соціального змісту терміна "Русь", що первісно означав лише знать, а не весь народ.

Історики, котрі відстоюють точку зору північного походження назви "Русь", апелюють до авторитету "Повісті минулих літ". Як правило, вони цитують таке місце: "И бъша у него (Олега. — П.Т.) варязи и словени и прочий, прозвашася Русью" [1- ПВЛ. — Ч.1. — С.20.]. Та при цьому чомусь забувають відзначити, що дивне обернення північних пришельців на русів відбувається лише після того, як вони з'являються в Києві. До цього літопис іменує їх варягами, чуддю, словенами та ін. Виникає ще одне питання. Якщо назва "Русь" уже в IX ст. завдяки тісним "слов'яно-фіно-скандинавським контактам могла з'явитися лише в середовищі цього змішаного населення", як стверджують деякі дослідники [2- Лебедев Г.С. Эпоха викингов в Северной Европе. — Л., 1985. — С.226.], то чому Олег проголосив "матерью городам руским" не якесь північне місто, скажімо, Ладогу чи Новгород, що знаходилися в центрі цієї "північної Русі", а Київ, розташований від неї за тисячу кілометрів? І як могло статися, що писемні джерела ніде не відобразили назву "Русь" стосовно північноруського населення.

Літописець і пізніше буде чітко розрізняти русь і варягів, і навіть слов'ян. 1015 р. Ярослав виступив з Новгорода на Київ, маючи тисячу варягів та інших воїв. Святополк вийшов йому назустріч, "пристрой бещисла вои, Русь и печенъгъ" [3- 3ПВЛ. — Ч.1. — С.96.]. Після утвердження на київському столі вже Ярослав стає володарем руської дружини. Для походу проти Святополка і Болеслава Польського Ярослав "совокупилъ Русь, и варяги, и словънъ" [4- Там же.].

Ще більш показові в цьому плані свідчення давньоруських літописців XII — XIII ст. У них поняття "Русь" або "Руська земля" виступають у двох значеннях — широкому, яке стосувалося всіх східнослов'янських земель, що входили до складу Давньоруської держави, і вузькому, що вживалося

[Толочко П. Древняя Русь… C.-28.]

для означення південної частини цих земель, тобто Київщини, Чернігівщини, Переяславщини. Так, Юрій Довгорукий виступив з військом з Ростово-Суздальської землі "в Русь", тобто до Києва. Ізяслав Мстиславич, змушений залишити Київ, пішов з "Руської землі" на Волинь, а потім знову повернувся в "Руську землю" [1- ПСРЛ. — Т.2 (Ипатьевская летопись). — Столб.405, 409, 417.]. Передаючи 1148 р. сину Юрія Довгорукого Ростиславу місто Божськ, Ізяслав Мстиславич ставить йому таку умову: "А ты постерези землі Руской оттолЪ" [2- Летопись по Ипатскому списку. — С.258.]. Але Ростислав Юрійович не виконує умов угоди, його виганяють, і він іде до Суздаля і говорить батькові: "Слышалъ есмь, оже хощеть тебе вся Руская земля" [3- Там же. — С.262.]. Юрій Довгорукий, ображений за себе і свого сина, вигукнув: "Тако ли мнЪ части нЪту в Руской земли, и моимъ дътемъ?"[ 4- Там же.].

Святослав Всеволодович після походу на місто Дмитрів, "возвратися опять в Русь" [5- ПСРЛ. — Т.1. — Столб.328.]. Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри говорили: "Князь наш убьенъ, а дітей у него нЪту, сынок его в Новгороде, а братья его в Руси" [6- Там же. — Столб.371.].

Новгородці також розуміли під "Русью" Київ і Київську землю. В літописній статті 1135 р. говориться: "Иде в Русь архиепископ Нифонт". У 1142 р. новгородське посольство було затримане в Русі (у Києві) доти, доки воно не дало згоди на вокняжіння в Новгороді князя Святослава [7- Новгородская летопись по Синодальному харатейному списку. — Спб., 1888. — Ст.1132, 1142.]. Князь Святослав, якого вигнали з Новгорода, "идущу в Русь к брату" [8- ПСРЛ. — Т.2. — Столб.308 — 309 (1141 р.).]. Всеволод Велике Гніздо направив у 1195 р. своїх послів до великого київського князя Рюрика Ростиславича з таким посланням: "Вы есте нарекли мя во своемъ племени во Владимиръ старъишаго, а нынъ съдълъ еси в

[Толочко П. Древняя Русь… C.-29.]

Києві, а мне еси части не учинилъ в Рускои землі" [1- Там же. — Столб.683.]. 1223 р. на допомогу південноруським князям у їх боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він не встиг "к ним в Русь" [2- ПСРЛ. — Т. 1. — Столб.446.]. Подібне цитування можна продовжити. Але й наведені свідчення переконують, що Русь у вузькому значенні слова — це землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Іншими словами, це ті самі землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, що склали основу ранньодержавного утворення "Русь". Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних з назвою "Русь", — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з'явилося кілька міст з назвою Переяслав, перше з них, що дало назву іншим, стало називатися Переяславом Руським. Очевидно, що саме пізніші літописні свідчення допомогли повернути із забуття нашою пам'яттю саме поняття "первісна Русь", що поклала початок державі.

[Толочко П. Древняя Русь… C.-30.]"
Толочко П. Древняя Русь. - К., 1987. -С.28-30.
Что я думаю о "дружбе" между украинцами и россиянами - http://youtu.be/8eFTW_4183o

Ссылка:
Скрыть ссылки на пост
Показать ссылки на пост

Аватара пользователя

bipod
Модератор
Сообщения: 5720
Зарегистрирован: 17 дек 2009, 13:59
Награды: 3
:
Джентльмен Военспец
Активист
Благодарил (а): 124
Поблагодарили: 274
Пол:
Great Britain

Re: История Украины

Сообщение bipod » 22 авг 2010, 02:35

Видатний московсько-імперський історик та публіцист XIX ст. Д.І.Іловайській у дослідженні „О мнимом призвании варягов” (1871р.) пише: "Этот столь распространенный обычай выводить своих предков из Скандинавии, по всей вероятности, отразился и в нашем летописном предании о выходе оттуда Варяжской

[Иловайский Д.И. Начало Руси... -C.55]

Руси. Но, как мы видели, все убеждает нас в том, что отечество Руси было не на севере, а на юге; что владычество свое она распространяла не с севера на юг, а наоборот, с юга на север, и что Русь и Варяги два различные народа: первые жили на юге, вторые на севере. Сама летопись наша Черное море называет Русским, а Балтийское Варяжским; эти названия весьма наглядно указывают на географическое положение Варягов и Руси, и нет никакого моря, которое бы называлось Варяго-Русским. Арабы тоже Черное море называют Русским; о Балтийском море они хотя имели темное представление, но все-таки связывали с ним название Варанк. Далее, русская летопись смешивает Русь с Варягами собственно в легенде о призвании князей; но почти во всех других случаях она различает Русь от Варягов и говорит о них как о разных народах. Русскою землею в летописи называется по преимуществу юг, а не север России; в XII веке князья под именем Руси разумеют обыкновенно Киевскую землю. Из всех славянских племен Русь приводится в наиболее тесные отношения с Полянами. Напомним опять выражение летописи: «Поляне яже ныне зовомая Русь». Замечательно, что матерью русских городов назван Киев, а не Новгород [1- Обращаем внимание читателя на эту грамматическую неверность: Киев — мать, а не отец-город (на что указал и г. Бессонов в примечаниях к его изданию Белорусских песен). Народ не мог выразиться таким образом: он говорит «матушка Москва», «батюшка Питер», а не наоборот. Очевидно, это название не народное, а книжное, заимствованное от Греков... Византийские писатели прямо называют этим именем Киев. Напр., у Киннама (236 стр. Боннского издания)...
Что под именем Руси разумелась в древний период преимущественно Киевская земля даже и у других южнорусских Славян, весьма наглядный пример представляют известные слова Владимира Галицкого о киевском боярине Петре: «Поеха муж Русский объимав вся волости».].

Начало Русской истории приурочивает к Новгороду одна только легенда о призвании князей. «Се повести времянных лет, откуда есть пошла Русская земля, кто в Киеве нача первее княжити» — вот какими словами начинается

[Иловайский Д.И. Начало Руси... -C.56]

наша летопись. Тут говорится о Киеве, а не о Новгороде. Положительные хронологические данные также относят начало нашей истории к Киеву. Первый достоверный факт, внесенный в нашу летопись со слов византийцев, это нападение Руси на Константинополь в 364 — 5 гг., в царствование императора Михаила. Вот слова нашей летописи: «Наченшю Михаилу царствовати, начася прозываться Руска земля». Норманнская теория придала им тот смысл, будто именно с этого времени наше отечество стало называться Русью. Но внутренний, действительный смысл, согласный с положительными событиями, тот, что в царствование Михаила имя Руси впервые делается известным, собственно впервые обращает на себя внимание, вследствие нападения Руссов на Константинополь. Может быть, наш летописец или его списатель и сам думал, что с тех пор Русь стала называться Русью. Заблуждение весьма естественное, и невозможно прилагать требования нашего времени к русским грамотным людям той эпохи, то есть ожидать от них эрудиции и критики своих источников. Например, могли ли они, читая византийцев, под именами Скифов, Сарматов и т. п. узнавать свою Русь?

«Тем же отселе почнем и числа положим» — продолжает летопись». Это отселе, по отношению к Русской истории, оказывается первый год Михайлова царствования, который летопись полагает в 852 г. «А от перваго лета Михайлова до перваго лета Олгова, Русскаго князя, лет 29; а от перваго лета Олгова, понеже седе в Киеве, до перваго лета Игорева лет 31; а от перваго лета Игоре-ва до перваго лета Святославля лет 33» и т. д. В этом хронологическом перечне начало Руси ведется не от призвания Варягов, а от той эпохи, когда Русь ясно, положительно отмечена византийскими историками. Затем хронист прямо переходит к Олегу. Где же Рюрик? И почему такое по-видимому замечательное лицо, родоначальник Русских князей, не получил места в означенной фонологии? Мы в этом случае допускаем только одно объяснение, а именно: легенда о Рюрике и вообще о призвании князей занесена в летописный свод, чтобы

[Иловайский Д.И. Начало Руси... -C.57]

дать какое-нибудь начало русской истории, и занесена первоначально без года; а впоследствии искусственно приурочена к 862 году [1- Начальную хронологию Нестора сами норманисты находят ошибочною; а именно на это указывал прежде Крут, и в наше время г. Куника.].

В настоящее время, после нескольких прекрасных трудов по вопросу о нашей летописи (Погодина, Сухомлинова, Срезневского, кн. Оболенского, Бестужева-Рюмина и др.) нет сомнения, что так называемая Нестерова летопись в том виде, в каком она дошла до нас, есть собственно летописный свод, который нарастал постепенно и подвергался разным редакциям. Списатели, как оказывается, не всегда довольствовались буквальным воспроизведением оригинала; но часто прилагали и свою долю авторства; одно сокращали, другое распространяли; подновляли язык; вставляли от себя рассуждения, толкования и даже целые эпизоды. Не надобно при этом упускать из виду также и простые ошибки, описки, недоразумения (особенно при чтении подтительных слов) и пр...

[Иловайский Д.И. Начало Руси... -C.58]

Столь прославленная легенда о призвании князей дошла до нас не в первоначальном своем виде. По всей вероятности, она была преобразована тем лицом, который приложил некоторые старания к обработке Киевского свода, то есть придал ему некоторую систему. Хотя это сказание по возможности проводится и далее, то есть как бы согласуется с дальнейшими фактами; но по наивности и простоте литературных приемов летописцы не могли избежать противоречий как в этом случае, так и во многих других

[1- Для примера укажем на происхождение Переяславля, который будто основан на месте известного единоборства при Владимире св. Это не более как неудачная попытка осмыслить название города, вроде мифа о Кие, основателе Киева. Составитель свода не обратил внимания на то, что город Переяславлъ уже упомянут им в договоре Олега с Греками. Это несообразность, бросающаяся в глаза; но другие несообразности, менее яркие, еще легче ускользали от наших старинных книжников. Например, могли ли они заметить следующую тонкость? В сказании о призвании князей говорится, что от этих князей Новгородцы стали называться Русская земля; а между тем и в дальнейших известиях ясно, что именно Новгородцы-то и не называли себя Русью, а называли так обитателей Приднепровья.].

Известно, что история каждого народа начинается мифами. Не будем говорить о народах древнего мира; напомним более близкие к нам примеры: сказания о Пшемысле у Чехов, о Кроке и Лешках у Поляков и пр. Откуда главным образом берутся эти сказания? Из простой, естественной потребности объяснить свое начало, т. е. начало своего народа и особенно своей государственной жизни.

Наша легенда о призвании князей из-за моря имеет все признаки сказочного свойства. Во-первых, три брата. Известно, что это число служит любимым сказочным мотивом не только у Славян, но и у других народов. Еще

[Иловайский Д.И. Начало Руси... -C.60]

у древних Скифов, по известию Геродота, существовал миф об их происхождении от царя Таргитая и его трех сыновей: Арпаксая, Лейпаксая и Колаксая. В средние века встречаем у Славян миф о происхождении трех главных славянских народов от трех братьев: Леха, Чеха и Руса. В нашей летописи, в параллель с Рюриком, Синеусом и Трувором на севере, являются три брата на юге: Кий, Щек и Хорив. Наша легенда о призвании трех Варягов для водворения порядка сходна с ирландским преданием о призвании трех братьев с востока (Амелав, Ситарак и Ивор) для заведения торговли. Что легенда о трех Варягах установилась не вдруг и подвергалась также вариантам и украшениям, доказывают ее позднейшие редакции с прибавлением Гостомысла, колебание, по разным спискам, между Ладогой и Новгородом, и пр. Самая неопределенность выражения: призвали из «за моря» есть также обычная черта подобных мифов, почти то же, что наше сказочное: «из-за тридевять земель». Если бы это был исторический факт, то могло бы сохраниться в памяти народной более определенное указание на местность, из которой призвали князей... Однако и в древней России мнение о призвании князей из Скандинавии далеко не было исключительным. Напомним известные слова Степенной книги о том, что Рюрик с братьями пришли из Прусской земли и что они были потомки Пруса, брата Октавия Августа. Воскресенская летопись также выводит их из Прусской земли...

[Иловайский Д.И. Начало Руси... -C.61]

Отсюда мы позволяем себе предположить, что и самая легенда о посольстве славянских (т. е. новгородских) послов за море и о призвании варяжских князей, эта легенда, выводившая начало Русского государства из Новгорода — имеет отпечаток Новогородский. Вероятно, настоящий свой вид она получила не ранее второй половины XII или первой XIII века, когда Новгород достигает значительного развития своих сил... А призвание князей в их время было обычным делом в Великом Новгороде, и этот мотив легко мог окрасить его

[Иловайский Д.И. Начало Руси... -C.63]

предания. Замечательно, что и впоследствии, в начале XVII века, как мы видели, на призвание князей ссылаются именно Новгородцы...

Если мы обратимся ко всем уцелевшим памятникам русской словесности дотатарского периода, то нас поразит следующее явление. Нигде в этих памятниках нет почти никакого намека на призвание варяжских князей. А между тем поводы к тому были нередки. Возьмем хоть столь известное Слово о Полку Игореве. Оно не раз вспоминает о старых временах и о старых русских князьях, даже о веках Траяна; но о варяжских князьях нет и помину. Некоторые обстоятельства автору Слова известны были лучше, чем летописцам; у него есть имена князей, каких нет и в летописях. Вообще отношения Руси к югу у него рисуются яснее и обстоятельнее, чем v летописцев...

Замечательно это как бы систематическое умолчание о призвании Рюрика и необычайных завоеваниях Олега во всех тех памятниках, которые, несомненно, древнее летописного свода. Могло ли это все быть случайно? Замечательно, что и летописные источники, относящиеся несомненно к эпохе дотатарской, в этом случае совпадают с остальными памятниками той же эпохи. Приведенный нами выше хронологический перечень останавливается на смерти Святополка; отсюда мы можем заключить, что он написан при Владимире Мономахе, т. е. в первой половине XII века; известно, что Рюрика здесь нет...

[Иловайский Д.И. Начало Руси... -C.65]"
Иловайский Д.И. Начало Руси ("Разыскание о начале Руси. Вместо введения в русскую историю"). - М.: ООО "Издательство "Олимп": ООО "Издательство "АСТ", 2002. -C.55-58,60-61,63-65.


Московітський історик М. Тихомиров пише: "в ХІІ-ХІІІ ст. назва "Русь" означала певну область: Київську землю у вузькому значенні слова ... [C.61] Назва "Русь" -давня назва Київської землі, країни полян, відомої вже в першій половині IX ст [C.80]"
Тихомиров М. Н. Происхождение названий "Русь" и "Русская земля" // Советская этнография. Сборник статей. - М. - Л., 1947. -C.61, 81


Московітський історик aкадемік Б.А.Рибаков у дослідженні "Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв" пише: "Для определения пределов Русской земли в узком смысле, в смысле только Южной Руси, мы используем, во-первых, метод исключения, т. е. перечислим те области, которые не входили в состав Южной Руси, а во-вторых — прямые указания летописи на принадлежность к собственно Руси [26- Летопись по Лаврентьевскому списку. СПб., 1897, изд. 3 Археографической комиссии (далее: Лавр. лет.). Ипатьевская летопись.— ПСРЛ. СПб., 1843, т. II (далее: Ипат. лет.). Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов (далее: Новг. I лет.). М.; Л., 1950; Повесть временных лет.].

[Рыбаков Б.А. Киевская Русь… –С.60.]

Русские области и города, не входившие в понятие «Русь» в узком смысле: Новгород Великий. Поездки из Новгорода в Киев, Чернигов, Переяславль всегда рассматривались новгородским летописцем как поездки в Русь [27- Например: «В то же лето на зиму иде в Русь архиепископ Нифонт с лучьшими мужи и заста князе с церниговьци стояще противу собе...» Новг. I лет. под 1135 г. (с. 24); см. также под годами: 1132 (с. 22), 1142 (с. 26), 1146 (с. 27), 1149 (с. 28), 1156 (с. 30), 1165 (с. 32), 1167 (с. 32), 1177 (с. 35). 1179 (с. 36), 1180 (с. 36), 1181 (с. 37), 1201 (с. 45). 1211 (с. 52), 1214 (с. 53), 1215 (с. 53), 1218 (с. 58), 1221 (с. 60). 1232 (с. 71), 1257 (с. 82).]. Владимир-на-Клязьме, Ростов, Суздаль, Рязань. Города Владимиро-Суздальского и Рязанского княжеств исключались из понятия Руси в узком смысле [28- Например: «В то же лето поиде Гюрги с сынми своими и с ростовцы с суждальци и с рязанци и со князи рязаньскыми в Русь...». Лавр. лет. под 1152 г. (с. 320); см. также под годами: 1154 (с. 324), 1154 (с. 326), 1156 (с. 329). 1175 (с. 348) 1175 (с. 352), 1175 (с. 353), 1205 (с. 399—400). 1207 (с. 408), 1223 (с. 424). Ипат. лет. под годами: 1154 (с. 74), 1154 (с. 77), 1174 (с, 109), 1175 (с. 116), 1175 (с. 117), 1177 (с. 119).]. Область вятичей (Неринск, Козельск? Брянск? Дедославль?). Во время похода Святослава Ольговича в 1147 г. на Давыдовичей к нему в Неринск приезжают разведчики из Руси, сообщая о делах в Чернигове и Стародубе. Область вятичей по контексту летописи не включена в Русь, а противопоставлена ей [29- Ипат. лет. под 1147 г. (с. 30). Такое же противопоставление находим в Лавр. лет. под 1154 г. (с. 324), где упоминаются вятичи и Козельск. Юрий Долгорукий, отправившись в Русь, не дошел до нее и повернул обратно от земли Вятичей.].

Смоленск. Изяслав Мстиславич Киевский и его брат Ростислав Мстиславич Смоленский обмениваются в Смоленске подарками: «Изяслав да дары Ростиславу, что от Рускыи земле и от всих царьских земель, а Ростислав да дары Изяславу что от верхних земель и от варяг...» «...Приде ему Ростислав и с всими рускыми полны и с смоленьскими...» [30- Ипат. лет. под 1148 г. (с. 39 и 40); кроме того, см. под 1155 (с. 78) и 1197 гг. (с. 151). В последнем случае говорится о том, что смоленский князь Давид Ростиславич «сына своего Костянтина в Русь посла, брату своему Рюрикови на руце». Рюрик в это время был князем в Киеве и в Киевской земле.] Полоцк. Мстислав Владимирович Киевский услал в Царьград двух полоцких княжичей за то, что «не бяхуть его воли и не слушахуть его, коли е зовящеть в Рускую землю в помощь» [31- Ипат. лет. под 1140 (с. 15).]. Галич-на-Днестре. Юрий Долгорукий в 1152 г. идет в Русь, «тогды же слышав Володимерко (князь Галицкий) йдуча в Русь, поиде к Кыеву» [32- Лавр. лет. под 1152 (с. 320); Ипат. лет. под 1152 г. (с. 66, 68, 69); см. также Новг. I лет. под 1145 г. (с. 27); Лавр. лет. под 1202 г. (с. 396).]. Владимир-Волынский. В описании похода Ольговичей на Владимир в 1144 г. противопоставляются волынские войска русским [33- Ипат. лет. под 1144 г. (с. 30)].

[Рыбаков Б.А. Киевская Русь…–С.61.]

Вручий. Овруч был княжеским доменом Рюрика Ростиславича, и когда он уезжал из Киева в Овруч, летописец говорил об отъезде его из Руси [34- Ипат. лет. под 1190 г. (с. 140); 1193 г. (с. 143).]. Берлад. Андрей Боголюбский посылает сказать Давиду Ростиславичу Смоленскому: «А пойди в Берлад, а в Руськой земли не велю ти быти». Уделом Давида в Руси был Вышгород [35- Ипат. лет. под 1174 г. (с. 108—109).]. В «Повести временных лет» мы также найдем несколько примеров географического ограничения понятия «Русь»: Древляне. Убив Игоря в 945 г., древляне говорят: «Се князя убпхом рускаго; поймем жену его Вольгу за князь свой Мал...» [36- Повесть временных лет, 945 г. (с. 40).] Радимичи. После победы воеводы Волчьего Хвоста над радимичами «тьм и Русь корятся радимичемъ...» Радимичи «платять дань Руси, повоз везут и до сего дне» [37- Повесть временных лет, 984 г. (с. 59). Слова «и до сего дне» свидетельствуют о том, что и во времена Владимира Мономаха Русь можно было противопоставлять радимичам.]. Особенно интересен список племен, принимавших участие в походе Игоря на Византию в 944 г. «Игорь же, совкупив вой многи: Варяги, Русь, и Поляны, Словены, и Кривичи, и Тиверце, и Печенеги наа и тали у них пояша...» [38- Повесть временных лет, 944 г. (с. 33—34). Интересно, что в этом же отрывке несколько далее все эти дружины названы собирательно Русью.].

Относительно отождествления Руси и Полян мы знаем из той же «Повести временных лет». Очевидно, остальные племена (словен, кривичей и тиверцев) мы должны признать не входившими в X в. в состав собственно Руси, что вполне согласуется с данными летописей XII в. (Новгород — не Русь, Смоленск — не Русь, Берлад — не Русь). Подведем некоторые итоги тому разрозненному и случайному материалу, который приведен выше. В состав собственно Руси, Руси в узком...смысле, не входили, по этим неполным данным, земли следующих племен и города:
Племена

Древляне
Радимичи
Вятичи
Словене
Кривичи
Тиверцы
Поляне
Варяги

Города

Новгород
Смоленск
Владимир-на-Клязьме
Ростов
Суздаль
Рязань
Полоцк
Владимир-Волынский
Галич
Овруч
Неринск
Берлад

Таким образом, для Руси остается Среднее Приднепровье с Киевом, Черниговом, Переяславлем и Северская земля, ни разу не противопоставленная Руси.

[Рыбаков Б.А. Киевская Русь... –С.62.]

Обратимся теперь ко второй половине затронутого вопроса — к посильному определению тех областей и городов, которые входили в X—XII вв. в ограниченное понимание географического определения Руси. Древнейший русский документ — отрывок договора Олега с греками 907 г.— так определяет основные города Руси: «Приходяще Русь да витают у святого Мамы, и послеть царьство наше и да испишут имена их и тогда возмуть месячное свое: первое от города Киева и паки ис Чернигова и ис Пе-реаславля, и прочий гради» [39- Повесть временных лет, 907 г. (с. 25).].

Принадлежность каждого из этих трех городов к основному, главному ядру Русской земли многократно подтверждена летописями. Относительно Киева и Киевщины у нас много данных; князья часто говорили: «Пойди в Русскую землю Киеву» [40- Ипат. лет. под 1146 г. (с. 25); см. также 1141 г. (с. 17), 1151 г. (с. 58); Лавр, лет., см. под годами; 1152 (с. 320), 1154 (с. 326), 1155 (с. 329), 1156 (с. 329), 1180 (с. 368); Новг. I лет. под годами: 1135 (с. 24), 1146 (с. 27), 1149 (с. 28), 1156 (с. 30), 1165 (с. 32), 1167 (с. 32), 1179 (с. 36), 1180 (с. 36), 1181 (с. 37), 1201 (с. 45), 1211 (с. 52), 1215 (с. 53), 1221 (с. 60). Во всех упоминаниях церковных дел, когда епископы новгородские, смоленские или суздальские ехали «в Русь», целью их поездок являлся митрополичий стол — Киев.]. Отнесение к Руси Переяславля подтверждено многократно: в 1132 г. «ходи Всеволод в Русь Переяславлю...» [41- Новг. I лет. под 1132 г. (с. 22); см. также Лавр. лет. под 1175 г. (с. 352).].

В летописании Переяславля Суздальского, сохраненном нам Лаврентьевской летописью, Переяславль южный восемь раз назван Русским (Русьскый Переяславль, Русский, Рускый) [42- Лавр, лет., см. под годами: 1198 (с. 393), 1199 (с. 394), 1200 (с. 395), 1213 (с. 416), 1227 (с. 427), 1228 (с. 429), 1230 (с. 432), 1239 (с. 446).] Принадлежность Чернигова к собственно Руси также подтверждена летописью и для XII—XIII вв. [43- Новг. I лет. под 1135 г. (с. 23, 24); Ипат. лет. под 1147 г. (с. 30); Лавр. лет. под 1207г. (с. 408).] Кроме того, в состав собственно Руси входили, по летописным данным, и другие города, позволяющие хотя бы отчасти уточнить пределы основного ядра Русской земли. Белгород и Вышгород. В 1174 г., когда Андрей Боголюбскпй выгнал Ростиславичей из этих городов, то «пожалишаси велми Ростиславичи, оже их лишаеть Руськой земли...» [44- Ипат. лет. под 1174 г. (с. 108).].

Торцький, Треполь, Корьсунь, Богуславль, Канев. В 1195 г. Всеволод Большое Гнездо тщетно просил у Рюрика Ростиславича эти города и жаловался: «А ныне сел еси в Кыеве, а мне еси части не учинил в Руской земле» [45- Ипат. лет. под 1195 г. (с. 144—145).]. В состав Руси входили и другие города по Роси и по Стугне: Дверен, Василев [46- Лавр. лет. под 1195 г. (с. 391); 1151 г. (с. 65).]. К Русской земле относился и Городец Остерский — форпост Мономашичей на Десне между Черниговом и Киевом. В 1195 г. Всеволод послал тиуна «в Русь и созда град на Городици на Въстри, обнови свою отчину» [47- Ипат. лет. под 1192 г. (с. 141); 1193 г. (с. 143).].

[Рыбаков Б.А. Киевская Русь… –С.63.]

На Левобережье Днепра мы располагаем сведениями о нескольких городах, кроме Чернигова, Переяславля и Городца Остерского. В 1147 г., когда Святослав Ольгович стоял у Неринска, собираясь в поход на Давыдовичей, «в то же время прибегаша из Руси децкы и иоведаша ему Володимера в Чернигове, а Изяслава у Стародубъ» [48- Ипат. лет. под 1147 г. (с. 30).]. К Руси в узком смысле слова может быть причислен и Трубчевск, так как когда трубчевский князь Святослав уезжал из Новгорода Великого обратно в свою землю, то летописец сказал: «Въспятися назад князь Святослав в Русь» [49- Новг. I лет. под 1232 г. (с. 71 и 280).].

Глухов. В 1152 г. «...Гюргеви же идущю в Русь, пришед ста у Глухова» [50- Лавр. лет. под 1152 г. (с. 320).]. Если летописец употребил форму «пришед», то несомненно, что он считал Глухов, находящимся в Руси. События 1139 г., когда только что вокняжившийся Всеволод Ольгович начал перебирать княжения, показывают, что в его руках находилась «вся Русская земля», в том числе и Курск, куда он выгонял Андрея Владимировича Переяславского [51- Лавр. лет. под 1139 г. (с. 292); Ипат. лет. под 1140 г. (с. 16). Андрея говорит Всеволоду: «Оже ти, брат (е) не досити волости, всю землю Рускую дьржачи».].

Несколько особняком от «русских» городов стоят города Погорынья, относительно которых есть несколько свидетельств. В 1152 г. города верхнего течения Горыпи — Бужевск, Шюмеск, Тихомль, Выгошев и Гнойлица — названы дважды «русскими городами» в отличие от Галицкой земли и один раз названы «Русской земли волости» [52- Ипат. лет. под 1152 г. (с. 68 и 69).]. Трудно сказать, следует ли их включать в состав «собственно Руси» или же они являлись каким-то примыслом «русских» князей и составляли крайнюю западную волость Русской земли.

Нам надлежит еще разобрать сведения о «всей Русской земле» в понимании летописцев XII в. Очень часто словом «Русь» обозначаются южнорусские области вообще [53- Таковы упоминания в летописях: Ипат.: 1140, 1141, 1144, 1148, 1149, 1150, 1152, 1154, 1155, 1174, 1175, 1177, 1180, 1187, 1190, 1195- гг.; Лавр.: 1139, 1204, 1205, 1249 гг.; Новг. I: 1142, 1218, 1257 гг.]. Иногда летописцы говорят определеннее, включая в понятие «всей Русской земли» Киевщину и Левобережье Днепра или в отдельных случаях только Киевщину. Таково приведенное выше отождествление «всей Русской земли» с владениями Всеволода Ольговича в 1139—1140 гг., когда он стал киевским князем. Его владения простирались на восток до Курска. Под 1145 г. Новгородская летопись описывает поход на Галич: «Ходиша вся Русска земля на Галиць... ходиша же и из Новагорода помочье кыяном...» [54- Новг. I лет. под 1145 г. (с. 27).]. Ипатьевская летопись дает нам список князей, участвовавших в этом походе, из которого"мы узнаем о районе мобилизации: Киев, Новгород Северский, Чернигов [55- Ипат. лет. под 1146 г. (с. 21—22).]. В этом же значении Киевщины и Чернигово-Северщины термин «Русская земля» выступает и в событиях 1180 г. На Днепре

[Рыбаков Б.А. Киевская Русь… –С.64.]

близ Вышгорода охотились в ладьях князья с княгинями и дружиной Святослав Всеволодич, правивший Киевом в своеобразном двуумвирате с Рюриком Ростиславичем, задумал воспользоваться этим пикником для нанесения удара своим противникам: «И помысли во уме своемъ, яко Давыда иму, а Рюрика выжену из земле и прийму єдине власть Рускую и съ братьею и тогда мыцюся Всеволоду обиды свое» [56- Ипат. лет. под 1180 г. (с. 122).]. Отсюда следует, во-первых, что Владимиро-Суздальская земля Всеволода Юрьевича не входила в понятие Русской волости, а во-вторых, что в состав Русской волости входили: Киев, Вышгород, Белгород (где сидели Ростиславичи) и земли-«братьи» Святослава, т. е. Чернигов, Новгород-Северский, Курск, Трубчевск и другие города «Черниговской стороны».

Подведем некоторые итоги. В географическое понятие Русской земли или «всей Русской земли», противопоставляемой Галичу, Суздалю, Смоленску и Новгороду, включались следующие города: Киев, Чернигов, Переяславль Русский, Вышгород, Белгород, Василев, Треполь. Города По-росья: Корсунь, Богуславль, Канев, Дверей, Торцький. Города «Черниговской стороны»: Стародуб, Трубчь, Глухов, Курск, Новгород-Северский, Остерский Городец. «Русской земли волости» (города Погорынья): Бужск, Шумск, Тихомель, Выгошев, Гнойница.

Если мы нанесем на карту, во-первых, все области, поименованные в летописях как не входящие в собственно Русь, а во-вторых — области Руси, то увидим, что они не совпадают, не заходят одна за другую, а четко разграничены, взаимно исключают друг друга. Это очень важно для подтверждения достоверности сведений, извлеченных из случайных упоминаний разных летописцев. Итак, область собственно Руси наметилась. Это — значительная область, покрывшая собою несколько древних летописных племен и много феодальных княжеств.

[Рыбаков Б.А. Киевская Русь… –С.65.]"
Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. –М.: Наука, 1993. –С.60-65.


Московітський історик, доктор іст. наук А.Н.Насонов у історико-географічному дослідженні „"Русская земля" и образование территории древнерусского государства” пише: "Территориальные пределы древнейшей летописной «Русской земли» (или «Руси», понимаемой в территориальном смысле) восстанавливаются приблизительно. «Русская земля» лежит по обеим сторонам Днепра: «и раздЂлиста по ДнЂпръ Русьскую землю: Ярославъ прия сю сторону, а Мьстиславъ ону», причем Мстислав сидел в Чернигове и раньше, как видно из известия под 1024 г., и хотел сделать Чернигов центром «Русской земли». Черниговщина называлась «Русью» и в Киеве в XII в., как видно из рассказа Ипатьевской летописи под 1147 г.: «прибЂгоша из Руси дЂцкы, и повЂдаша ему Володимира в ЧерниговЂ, а Изяслава у СтародубЂ»; Черниговщина называлась «Русью» и на северо-востоке (Лавр, л., 1175 г.) и в Новгороде (Новг. 1-я л., 1180 г.). Равным образом «Русью» называли и Переяславль-Русский как на юге (Ипат. л., 1178 г.), так и на северо-востоке (Лавр. л., 1195 г.) и в Новгороде (Новг. 1-я л., 1132 г.).

Новгород не называли ни «Русью», ни «Русской землей» на юге (Ипат. л., 1141 и 1178 гг.), а также, как явствует из Новгородской 1-й летописи, и в самом Новгороде. Ростово-Суздальская земля, а равно и Рязань, также противопоставляются «Руси» и в южной летописи и в северо-восточной (Ипат. л., 1154, 1175, 1177 гг., Лавр. л., 1175 г. и др.); Смоленск не считали ни «Русью», как видно из сообщения Ипатьевской летописи под 1155 и 1197 гг., ни «Русской землей» (Ипат. л., 1174 г.). В Лаврентьевской летописи под 1202 г. противопоставляются «Русской земле» Галич и Владимир-Волынский, а в Ипатьевской под 1174 г. — Берлад. Равным образом не считали, что Полоцкая «область» входит в состав «Русской земли», как показывает Ипатьевская летопись под 1140 г. Но всего интереснее, что к «Руси», к «Русской земле» не причисляли землю древлян. Деревскую землю с их г. Овручем, на что имеем прямое указание в летописи под 1193 г., а также и Неринск на верхней Оке, в земле вятичей (Ипат. л., 1147 г.). Сомнительно также, чтобы в пределах «Руси» была и вся земля радимичей, во всяком случае тех, которые жили по р. Пищане (Пещане); иначе едва ли летописец сказал бы о них: «и платять дань в Руси».
Реконструкція території "Руської землі" за Насоновим А.Н.

В «Русской земле» лежали Киев, Вышгород, Белгород, Торческ, Треполь, Богуславль, Корсунь, Канев (Ипат. л., 1174, 1195 гг.). На западе «Русская земля» доходила до р. Горыни (Лавр. л., 1150 г.), на юго-западе — до верховьев Южного Буга, так как среди «русских» городов числились не только Шумск, Тихомль, Выгошев и Гнойница, но и Бужск, или Бужской, впоследствии принадлежавший к владениям болоховских князей [1- Ипат. л., 1146, 1248, 1250, 1152, 1241 гг.]. Таким образом, пределы «Руси», «Русской земли», определяются территорией Переяславской «области», Черниговской, за исключением северных и северо-восточных ее частей, и Киевской «области», за исключением Деревской и Дреговичской земель. Нет данных о Верхнем Посемье с Курском. Судя по тому, что Глухов лежал на пути «в Русь» или на рубеже, нельзя быть вполне уверенным, что северянская территория по Верхнему Посемью не входила в состав «Русской земли»; во всяком случае вопрос этот приходится оставить открытым [2- Лавр. л., 1152 г.].

Территория «Русской земли», границы которой мы в общих чертах проследили по летописным известиям, не была старой племенной территорией, так как на ней обитали поляне, северяне или часть северян, часть радимичей и, может быть, часть уличей и вятичей; вхождение последних в состав «Русской земли» остается под сомнением. Перед нами следы неплеменного объединения,

[А.Н.Насонов. "Русская земля" и образование территории... -C.28.]

пределы которого определялись не этническим признаком. Устойчивость термина как термина географического, показывает, что «Русская земля» весьма древнего происхождения, и сложилась она, очевидно, не в XI в., когда из состава ее выделяются княжества Киевское, Черниговское и Переяславское, а значительно раньше. Наконец, выделение из состава ее трех поименованных «областей» заставляет предполагать, что Киев, Чернигов и Переяславль были некогда центрами этой «Русской земли». Дошедшие до нас в «Повести временных лет» договоры с греками в древнерусских переводах с греческого в полной мере подтверждают такое предположение.

Из договоров с греками видно, что «мЂсячное свое» Русь берет: «первое отъ города Киева, паки ис Чернигова и Переяславля». В предшествующем летописном рассказе об «укладах на рускиа грады», как убедительно показал А. А. Шахматов, по домыслу составителя «Повести временных лет» к указанным в тексте договора городам прибавлены Полоцк, Ростов и Любеч. Ни в договоре Олега, ни в договоре Игоря их нет.

В договорах область названа «Руской землей», в договоре Игоря, кроме того, «Руской страной». «Страна», «земля» текста договора... греческого подлинника, как мы полагаем, основываясь на сравнении текста договоров с главой 37 «De administrando imperio». Ее население названо «родом руским», т. е. народом... и в договоре Игоря кроме «княжия» или «боляр» помянуты «всЂ люди Руския земля», от имени которых заключается договор (ср. выражение «князи русьстии и людие» в проложном сказании о Борисе и Глебе, в тексте, восходящем к летописному известию 1015 г., в древнейшей, не дошедшей до нас редакции) [1- Никольский Н.К. Материалы для повременного списка русских писателей и их сочинений. СПб., 1906. С. 277 — 279; Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. СПб., 1908. С. 42.]. К «русскому» народу причисляют себя в договоре Игоря с греками посланные от военно-дружинных родов, частью славянского, частью иного происхождения, обитающие, очевидно, в Киеве, Чернигове и Переяславле.

Константинополь посещали и новгородцы, как явствует из сочинения Константина Багрянородного «De administrando imperio», а также из народных преданий, помещенных в «Повести временных лет», где «Руси» противопоставляются «словене». Между тем в договорах говорится только о «Руси», и «словене» (обитатели Новгорода) нигде не упоминаются. Не упомянут и Новгород среди городов в связи с взиманием «мЂсячного» в обоих договорах, а равно и в сообщении «Повести временных лет» об «укладах». Это тем более интересно, что Святослав, упомянутый в договоре Игоря, одно время сидел в Новгороде, как свидетельствует Константин Багрянородный.

Третьим основанием для утверждения, что в первой половине X в. существовала «Русская земля» как политически господствующее территориальное ядро, служат показания «De administrando imperio»... Текст противополагает «Руси», князем которой был Игорь, «Русь внешнюю» с г. Новгородом. Ясно, что «Русь» лежала на юге, что это была страна, объединенная одной верховной властью (князем ее был Игорь)...

[А.Н.Насонов. "Русская земля" и образование территории... -C.29.]

«Русская земля», «Русь», таким образом, определяется как политически господствующее над некоторыми славянскими племенами территориальное ядро. Так как округ печенегов Харовой, о котором идет речь в приведенном тексте, был расположен, по Константину Багрянородному, на правой стороне Днепра, «Русь» лежала частью, если не полностью, на правой стороне Днепра. Из летописи известно, что печенеги прилегали к «Русской земле» именно на правой стороне Днепра и не были непосредственными соседями Руси на левобережной стороне, и Константин Багрянородный имел основание писать, что округа печенегов, расположенные к востоку от Днепра, были обращены к Узии, Козарии, Алании, Херсону и другим «климатам». Однако из приведенного текста главы 14 отнюдь не следует, что область «Русь» лежала только на правой стороне Днепра...

Четвертым основанием для утверждения, что до кончины Ярослава существовала «Русская земля» в качестве политического и территориального ядра всего обширного Киевского государственного образования, служат данные русских летописей о политических судьбах нашей страны в X — XI вв. В исторической науке недооценен тот факт, что князья Игоревой династии до второй половины XI в. сажают своих сыновей по разным городам, но не сажают ни в Чернигове, ни в Переяславле. В самом деле, сын Игоря Святослав сидел в Новгороде. Святослав, отправляясь в Болгарию, оставив Ярополка в Киеве, посадил Олега в Древлянской земле; новгородцам же согласился дать Владимира. Владимир, захватив Киев, оставляет в Новгороде дядю своего Добрыню, Изяслава сажает в Полоцке, Святослава в Турове, где раньше имел свою волость Туры. По смерти Вышеслава в Новгороде — Ярослав, Святополк и Изяслав остаются в Турове и Полоцке, у древлян — Святослав, на Волыни во Владимире — Борис, в Тмуторокани — Мстислав; Станислав (по позднейшим данным) сидит в Смоленске, а Судислав — в Пскове [3- Пресняков А. Е. Княжое право Древней Руси. СПб., 1909. С. 30.]. Образование княжения в Чернигове или Переяславле неминуемо грозило бы разделу «Русской земли».

Ту же политическую тенденцию обнаруживает и другой примечательный факт: первые епископии после Киева и Новгорода были устроены не в Чернигове и Переяславле, а в Белгороде и в Юрьеве, поблизости от Киева. Чернигов и Переяславль получили епископские кафедры только в эпоху триумвирата трех Ярославичей, до 1072 г. [4- Приселков М.Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси. СПб., 1913. С. 116 — 121.] Чернигов и Переяславль долго не выделяли в церковно-административном отношении, что тем более удивительно потому, что Переяславль в 70-х годах XI в. был некоторое время даже русской митрополией, как бы конкурируя с Киевом.

[А.Н.Насонов. "Русская земля" и образование территории... -C.30.]

Чрезвычайно характерно, что даже после того как древняя территория — «Русская земля» — распалась с образованием Черниговского и Переяславского княжеств, мы видим явные признаки стремления сохранить на первых порах целостность «Русской земли» в ряде мероприятий. Известно, что по ряду Ярослава Изяслав сел в Киеве, Святослав в Чернигове, Всеволод в Переяславле, Игорь во Владимире, а Вячеслав в Смоленске. Но верховными хозяевами всего обширного Киевского государства становятся только три князя: Изяслав, Святослав и Всеволод, образуя своего рода триумвират. Разгадку самого триумвирата найдем, если обратим внимание на то, что эти три князя представляли собою совместно «Русскую землю» с ее тремя центрами — Киевом, Черниговом и Переяславлем. Они вместе обороняют «Русскую землю» от степняков, вместе собираются, чтобы установить в обновленном виде законодательные нормы, принимая важнейшее мероприятие (по внутреннему значению своему — «областное») об отмене убиения «за голову» и замене его выкупом «кунами»; составляя единое правительство «Русской земли», они принимают совместные меры, чтобы поддержать известное подчинение отдельных частей Киевского государства, идут на Всеслава Полоцкого, распоряжаются Смоленском и т. п.

В этих фактах, в этих последних попытках сохранить политическую целостность «Русской земли» видим лишнее сильнейшее доказательство существования «Русской земли» как политически господствующего ядра Киевского государства до выделения из ее состава княжеств Киевского, Черниговского и Переяславского [В дальнейшем этот вывод подтвердится другими данными.].

[А.Н.Насонов. "Русская земля" и образование территории... -C.31.]"
А.Н.Насонов "Русская земля" и образование территории древнерусского государства. Санкт-Петербург, 2002. - С.28-31.


"Сегодня уже редко кого-либо посетит сомнение по поводу того можно ли Киевскую Русь называть Древнерусским государством. И это при том, что к ней, как мы неоднократно говорили, не применимы понятия территориальной целостности, единого экономического, культурного и политического пространства. Не было даже четко определенных границ. К тому же политические функции оно скорее всего вообще не выполняло.

В этническом плане - сегодня это уже достаточно ясно - население ее нельзя представить в виде “единой древнерусской народности”. Жители Древней Руси достаточно четко делились на несколько этнических групп - с разной внешностью, языком, материальной и духовной культурой. При всей кажущейся близости они различались системами метрологии и словообразования, диалектными особенностями речи и излюбленными видами украшений, традициями и обрядами.

Не менее сложно на формально-логическом уровне объяснить, какое отношение могли иметь события, происходившие в IX-XVII вв. в Киеве и Чернигове, Владимире Волынском и Переяславле Южном, Минске и Берестове, к истории России, которая разворачивалась по преимуществу на периферии той Руси и далеко за ее пределами (включая Дикое Поле, Заполярье, Урал, Сибирь и Дальний Восток)…

Летописную “Русскую Землю” А.Н. Насонов считал государственным образованием восточных славян, сложившимся в IX в. и ставшим ядром Древнерусского государства. Анализ более семисот упоминаний “Русской земли” в летописных сводах во второй четверти XIII в. позволил уточнить значение этого словосочетания, как принято говорить, “в узком смысле”. Работы А.Н. Насонова, Б.А. Рыбакова, В.А. Кучкина дают полное представление о том, что:

“летописцы XI-XIII вв. к Русской земле относили Киев, Чернигов, Переяславль, на левом берегу Днепра Городец Остерский, на правом берегу Днепра и далее на запад Вышгород, Белгород, Торческ, Треполь, Корсунь, Богуславль, Канев, Божский на Южном Буге, Межибожье, Котельницу, Бужска на Западном Буге, Шумеск, Тихомль, Выгошев, Гнойницу, Мичск, бассейн Тетерева, Здвижень. ...Основная часть Русской земли лежала на запад от Днепра.

[Данилевский И.Н. Древняя Русь... C.171.]

Вполне возможно, что южные границы этой земли в более раннее время, чем XI-XIII вв., от которых сохранились летописные известия, были несколько иными, чем они вырисовываются по таким известиям. Во всяком случае летописное описание первого нападения печенегов на Киев в 968 г. не упоминает никаких городов возле него. Для защиты страны от этих кочевников Владимир ставит крепости на Стугне, и очевидно, что именно Стугна в конце Х в. была пограничной рекой владений Владимира, а не более южная р. Рось, от наименования которой некоторые исследователи пытались вывести название Русь. Свидетельства конца Х в. позволяют считать, что Поросье в состав древней Русской земли не входило, хотя по данным конца XII в. считалось ее частью. В целом же древняя Русь простиралась не в меридиональном, а в широтном направлении. Ее большая часть, располагавшаяся в правобережье Днепра, занимала главным образом водораздел, отделявший бассейны Припяти и Западного Буга от бассейнов Южного Буга и Днестра. На западе Русская земля достигала верховьев Горыни и Западного Буга”.

В то же время “в состав Русской земли не входили Новгород Великий с относящимися к нему городами, княжества Полоцкое, Смоленское, Суздальское (Владимирское), Рязанское, Муромское, Галицкое, Владимиро-Волынкое, Овруч, Неринска, Берладь”.

[Данилевский И.Н. Древняя Русь... C.172.]"
Данилевский И.Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX-XII вв.): Курс лекций: Учебное пособие для вузов. –М.: Аспект Пресс, 2001, -С.171-172.

"... географические названия средневековья отнюдь не всегда совпадали с тем, что мы сегодня понимаем под каким-то названием. Сегодня для нас Русь обозначает всю тогдашнюю землю, населенную русскими. А вот тогдашние люди считали несколько иначе... Всякий раз, едва доведется читать о событиях XII-XIII столетий, необходимо помнить: тогда „Русью" называли часть населенных русскими областей — киевское, переяславское и черниговское княжества. Точнее: Киев, Чернигов, река Рось, Поросье, Переяславль-Русский, Северская земля, Курск. Сплошь и рядом в древних летописях пишется, что из Новгорода или Владимира... „ехали в Русь"! То есть — в Киев. Черниговские города— „русские", а вот смоленские — уже „нерусские". Историк XVII века: „...славяне, прародители наши — москва, россиане и прочие..." Именно так. Не зря на западноевропейских картах очень долго русские земли разделялись на „ Московию" (север) и „Россию" (юг). Последнее название продержалось крайне долго — как мы помним, обитатели тех земель, где ныне располагается „Украина"... Таким образом, к летописным сообщениям вроде „такого-то года орда напала на Русь" нужно относиться с учетом того, что сказано выше. Помнить: это упоминание означает не агрессию против всей Руси, а нападение на конкретный район, строго локализованный."
А.А.Бушков Россия, которой не было: загадки, версии, гипотезы.- М.: олма-пресс; СПб.: "Нева"; Красноярск: "Бонус", 1997. -C.117.


"у 1148 p. князь Ізяслав Мстиславич, з'явившись до Новгорода, повідомив, що залишив Руську землю. У наступному році син князя Юрія Довгорукого Ростислав, вигнаний зі своїх володінь, приїхавши до батька в Суздаль, сповістив: «Чув я, що хоче тебе вся земля Руськая». Дізнавшись про долю сина і «зажурившись соромом» його, князь промовив до себе: «Чи ото нема частки в Руській землі мені і моїм дітям?» ... у 1148 p. Ізяслав Мстиславич, передаючи місто Божськ, розташоване на річці Західний Буг, вищезгаданому Ростиславу, наказав йому: «А ти постережи землю Руську звідтіля». Автор «Галицько-волинського літопису» характеризує волинського князя Романа Мстиславича, який об'єднав більшість українських земель під своєю владою,«державцем всеї Руської землі», «самодержцем всеї Русі» — у розумінні власне українських земель. Таким чином, поняття «Русь» виникло й сформувалося у Середній Наддніпрянщині, яка стала етнічним ядром України."
Смолій В.А., Степанков В.С. Історія України: Давні часи та середньовічча: Проб. підручб для 7кл.- К.: Освіта, 2000. - С.23

"У 1199 p. волинський князь Роман Мстиславич (близько 1160—1205 pp.), син Мстислава Ізяславича, об'єднав Галичину з Волинню й одночасно оволодів Києвом, створивши могутню державу з центром у Володимирі, яка охоплювала більшість українських земель і простягалася від Карпат до Дніпра. Літопис називає Романа «самодержцем всієї Русі»"
Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України/ Ред. Я. Грицак, О. Романів.- Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992. -С.26.


Професор Вільного університету в Празі С. Шелухин у дослідженні "Україна - назва нашої землі з найдавніших часів" пише:

"... Подамо ще кілька прикладів з Густинського літопису ради термінології.

Під 1362 p. читаємо в Густиис. Літоп.: "Олгерд от Подоля ізгна власть Татарскую. Сей Олгерд і і н н и я Р у с к і я держави во свою власть пріят, і Кієв под Феодором князем взят".

Під 1367 р.: "Олгерд же, собрався вскорі, і нападе в М о с к в у"(Обидві цитати з Густ. л., стор. 350.).

Москва не Русь і не Руська держава. А щодо виразу ."Рускія держави", то в листі до турецького султана 14. октября 1648 року Богдан Хмельницький підписався: "Гетьман Війська Запоріжського і в с и х Русей"(Арх. давн. актів м. Кракова, збір. Піноччі, Acta publica,1.). Тому "всих", що Москва не Русь, і нарід Московський не Руський нарід. Україна по народному називалася Україною, а по книжному, з імени пануючого покорителя, називалася політичною назвою Русь, Росія.

В запису Густинс. під 1399 р. Україну названо "Руская земля".

Під 1406 р. читаемо, що "Свидригайло... начат много зла з Москвою творити Литовській землі і Русі".

Під 1414 р. читаємо, що "Фотій митрополит, по обичаю живучи в Москві, дані же многі от Руских священників ізямаше... Вітолт же не любяще сего, еже із его князства дані в о і н у, о б л а с т ь ізносят, повелі его (Фотія митрополита) зо всего ограбити і ні з чим на Москву отпустити".
Під 1415 р. там таки читаемо: "Вітолт, вел. кн. Литовський, бачивши, що митрополити, приходивши з Москви в Київ, забірають з св. Софії все, що красно", і "в М о с к о в с ь к у землю" односять, щоб не умалялося "багатство в землі Р у с к о й", скликав єпископів Чернігівського, Полоцького, Луцького, Володимерського, Туровського й ін. священників та множство бояр і наказав їм обрати свого митрополита. Вони обрали Григорія Цемивляка і Вітолт послав у Царгород до патріярха Калліста прохання "посвятити іного митрополита Київу, бо не хощет митрополитов Московських". Патріярх "благослови Русі посвятити собі Григорія на митрополію Київську"(Густинс. літоп. стор. 256, 350-358.)..."
С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Бескид Дрогобич. 1992. -C.142-143


"Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: "Я став у ж е паном всієї Руси і не віддам її нікому"." (тобто, після укладання військового договору з Москвою )
Полонська-Василенко Н. Історія України у 2-х томах. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. — К.: "Либідь", 1992. -С.27.


"...Серед цих матеріалів особливо цікаві щоденник та подорожні нотатки шведського дипломатичного агента Й. Маєра, який влітку 1651 р., напередодні битви під Берестечком, проїжджав західноукраїнськими землями, повертаючись із Криму до Швеції (там само, с. 8-43, 48-59), а також реляції шведських послів до Хмельницького Ґ. Веллінґа й Ґ. Лільєкрони (там само, с. 201-210, 219-278, 186-318)...

Цікаво зазначити, що, називаючи українські землі "Руссю" (Russland), Маєр говорить про намір Хмельницького звільнити "всю Русь" від польського панування. Про це, зокрема, він дізнався від турка-яничара і татар, які йому повідомили, що, "підійшовши до Кам'янця, Хмельницький послав угорського палатина до польського короля і доручив йому передати, що вся земля від Кам'янця до Львова має належати Україні (also Ukraynen behalten mochte)" (там само, с. 19). Отже, наміри гетьмана визволити від шляхетської Польщі всі "руські землі" і об'єднати їх в українській козацькій державі були в той час досить відомі в сусідніх державах.

До цього слід додати, що Маєр не відділяв козаків від українського населення (русів) і називав їх "руськими шляхтичами" ("Cosaken als russische Edelleute") (там само, с. 48). Це визначення є також свідченням того, що в козаках він вбачав особливу суспільну верству, близьку за своїм статусом до західного рицарства (дворянства). У щоденнику Маєра зібрана різнорідна інформація про Україну, головним чином військово-політичного змісту. Вона позбавлена системності, нерідко невивірена, заснована на чутках, але разом з тим автор щоденника ретельно вказує Заповітною метою Богдана Хмельницького було визволення від польсько-шляхетського панування "всієї руської землі по Львів, Холм і Галич" та приєднання її до Української козацької держави.

Ще в 1649 р. він заявив польським послам, що західні її кордони мають сягати тих меж, до яких простягалася влада великих київських князів і дотепер звучить руська мова (576. с. 504-505). В цих планах і боріннях Богдана Хмельницького з особливою виразністю проявилася свідомість спадкоємного зв'язку з Київською Руссю, її державністю, яка була притаманна українському козацтву в пору його розквіту.

З часом Хмельницький остаточно утвердився в цій думці, а в 1654-1657 pp. вона стала визначальною лінією його державної політики. Тому претензії Карла Ґустава на західноукраїнські землі викликали у нього глибоке обурення, він вважав це порушенням прав України, здобутих у війнах з ворогами, і у відповідь на згадану вимогу шведського короля рішуче заявив, що "став уже паном всієї Русі і нікому іншому ніяким способом її не пустить" (там само, с. 505)."
Дмитро Наливайко Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. - К.: Основи, 1998. - C.263


"В переговорах із поляками гетьман неодноразово наголошував на намірі "відірвати від ляхів всю Русь і Україну", звільнивши "з лядської неволі... народ всієї Русі"... утворювана Українська держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі. Б.Хмельницький повідомив Г.Унковському про можливість замирення з Річчю Посполитою лише за умови визнання її урядом незалежності козацької України в тих кордонах, що "володіли благочестиві великі князі..." Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни і в самосвідомості українців: пришвидшується розвиток понять та ідей Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й ідентичності. Польський історик другої половини XVII ст. В.Коховський засвідчує, що під час переговорів у Переяславі полковник Ф.Джеджалій заявив польським послам: "Майте для себе Польщу, а Україна нам, козакам, належить". Український посол С.Мужиловський, розмовляючи в лютому в Москві з російськими сановниками, підкреслив: нині Україна "стала вже їх, козацька земля, а не польська і не литовська".

Російський гонець до Варшави Г.Кунаков у другій половині січня повідомив Москву, що в Смоленську поширилася звістка про готовність Б.Хмельницького і старшин замиритися з королем на тих умовах, щоб він "поклав би правління Київською і Білою Руссю (у даному випадку йшлося про Україну - авт.) на їх гетьманську волю, а сам би король до Києва і в усі білоруські міста ні в управління і ні в що не втручався". За визнанням польських посланців, котрі в травні побували в козацькій Україні, там "немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким" і "хлопство всієї України" покладає надії на Б.Хмельницького, що він "їх з підданства Речі Посполитої зможе звільнити". У політичному житті відбувається заміна "генеральної" (чорної) ради старшинською, зміцнення гетьманської влади.

Окреслюється процес відродження ідеї українського монархізму, становлення монархічної форми правління. Б.Хмельницький уперше прямо чи опосередковано починає висловлювати думку про свою владу не як владу виборного гетьмана, а як самодержавну владу володаря України.

22 лютого він заявив польським послам: "Правда то єсть: жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським". Відомо, що єрусалимський патріарх Паїсій надав йому титул "князя Русі" й прирівняв його до Костянтина Великого (римський імператор Костянтин І Великий). Польський анонімний автор праці про королювання Яна Казимира (кінець XVII ст.) наводить дані, що під час переговорів із трансільванським посольством Б.Хмельницький обіцяв князеві Д'єрдю II Ракоці допомогти захопити польську корону за умови визнання його, гетьмана, незалежним "князем всієї Руської землі" зі столицею в Києві.

У листі до короля від 8 березня члени польського посольства підкреслювали: "йому (Б.Хмельницькому - авт.) вже не про козацтво [йдеться], тільки про володаря й князя Руських провінцій, як він наказав звертатися до нього, хоч і скритно". Нова політична програма висувала як першорядне завдання включення до складу держави Західного регіону. З огляду на це насамперед потрібно було закріпити за собою контрольовану територію. І за умовами укладеного 25 лютого з польським посольством перемир'я гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України. Кордон між нею й Річчю Посполитою мав проходити по ріках Горинь, Прип'ять та м.Кам'янець-Подільський, через який заборонялося переходити польсько-литовським і українським підрозділам, урядовцям і шляхті."
Історія України: нове бачення. В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін.; під ред. В.А.Смолія. - К., "Альтернативи", 2000. - С.95-96


"Усі київські митрополити ревно зберігали свій давній титул «всія Русі». Так було до часів Брестської унії 1596 р., так стало і після відновлення Київської православної митрополії в 1620 р. Митрополити Михайло Рогоза, Іов Борецький, Ісая Копинський, Петро Могила неодмінно іменувалися і «всія Россії».

Характерним у цьому плані є акт обрання митрополитом Київським Петра Могили. «Мы, сановники й рицарство, й все духовенство, обивателя корони польской и великого княжества литовского, люди народа русского, религии греческой... участвуя все сообща, по древним правам и обычаям, в избрании общего пастыря нашего, митрополита всея Руси» [14-Акт избрания Петра Могилы в митрополиты Киевские // Кисвские епархиальные ведомости. –К., 1867.—V. 8,—С. 244.].

Слідом за церквою аналогічним ставленням до назви країни відзначалася і гетьманська влада. Петро Конашевич-Сагайдачний у листі до польського короля Сигізмунда III, надісланому у березні 1622 р., називає свою країну Руссю. «Особливе Уния, за милостивым Вашего найяснейшего королевського величества позволением, теперь з Руси через святейшего Феофана патриарху Иерусалимского знесенная, абы впредь в той же Руси никогда не отновлялась».

У літописі Самоїла Величка у цьому звернені гетьмана П. Сагайдачного вжитий термін «вся Русь» [15-Цит. за: Максимович М. О. Собрание сочннений. Т. 1.—К., 1879.—С. 267 (375)]. Іван Виговський в листі до короля Яна Казимира називав козацьку державу також Руссю. «Я, як вірний підданий Вашої королівської величності, буду старатися всю Русь принести до ніг Вашої королівської величності» [16-Kubala L. Wojny dunskie i pokoj oliwski. – Lwow, 1922. —С. 107.].

У Гадяцькому договорі 1658 р. І. Виговського з польськими комісарами Я. Бенєвським і А. Заблажевським Руська земля виступає фактично в якості офіційної назви козацької держави. Окремим пунктом обумовлено титул гетьмана, який, напевно, за наполяганням самого І. Виговського зв'язувався з назвою країни. «Гетьману іменуватись «Гетьманом Руським і першим воєводств Київського, Браславського і Чернігівського сенатором». В іншому пункті цього документу говориться про «Руські Запорозькі війська» [17-Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России.— М., 1822.— С. 135.]. Йдеться, по суті, про юридичне закріплення повного титулу гетьманів, який вони фактично мали з останньої чверті XVI ст. У Привілеї Стефана Баторія від 19 квітня 1579 р., фігурує термін «гетьман Руський». Для козацьких гетьманів це визначення рівнозначне визнанню їхньої якщо не реальної влади над усією Південною і Західною Руссю, то, принаймні, права на таке володіння, успадкованого від великокнязівських часів.

Не випадково Богдан Хмельницький називав себе князем руським, «единовласникомь и самодержавцемь Рускимь», а свою державу — князівством, межі якої сягали Львова, Холма і Галича. Такий титул був наданий йому єрусалимським патріархом Паісієм, який, назвавши Богдана князем (duca) Русі, порівнював його з Костянтином Великим [18-Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России: Из Киевской комиссии для разбора древних актов.— Кю, 1916.—Вып. 2.—С. 134.]. Тут напрошується очевидна паралель з Володимиром Святославичем, якого давньоруські літописці вважали другим Костянтином."
П.Толочко Русь-Мала Русь-руський народ у другій половині ХIII-ХVII ст. // “Київська старовина”, № 3/1993.


Професор Вільного університету в Празі С. Шелухин у дослідженні "Україна - назва нашої землі з найдавніших часів" пише:

"Адам Кисіль 31-V 1648 p. написав Прімасові, що Б. Хмельницький... всі Українські провінції проголосив своїми взятими шаблею ... і утворює собі державу".(Архив Чарторийських, cdx. 142, f. 132, a. 26. Ліпінський, с. 181. ) 14 окт. 1648 p. "Б. Хмельницький в проханні до Султана про протекцію над Україною підписався "Гетман Війска Запор. і всих Русей".(Ар. дав. актів м. Кракова, Acta publ. I, Збір. Піноччі. Ліпінський, с. 181.) Руси були: Київська, Переяславська, Галицька, Чорна, Біла, Мала, Молодша, Старіша і т. д., а соборно всі вони: Русь. Так і України: Брацлавська, Волинська, Київська і т. д., а всі соборно - одна Україна. "Всі Українські провінції" - це всі України, як "всі Руси". - В вересні 1648 р. Львівські обивателі написали королевичеві Кардові, що вже "руське повстання сполучене з хлопським рухом ... опанувало Україною"(Пам. Кієвс. Арх. Ком., т. I, в. 1. с. 269. Ліпінський, с. 163.)"
С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Бескид Дрогобич. 1992. -C.232

"Грецький термін "Росія" з'являється вперше в державних актах Царгороду в ХІІ-тому столітті і означає місто Керч. В пізніших століттях є воно в очах греків символом потуги грецької віри: доказом цього є наречения переможного гетьмана України, Хмельницького, володарем Росії в 1650 році. Значило це тільки, що він опікується грецькою вірою на Сході Європи."
Ю.Липа Розподіл Росії. Науково - популярне видання. - Львів: ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА НАН УКРАЇНИ, 1995. -C.27

"Внаслідок Хмельниччини була не лише утворена нова державна формація «Войска Запорожского Украйна», як її називали у Москві, а й відновлена давня Руська держава — «Государство Росийское» (в розумінні Україна: лист Богдана Хмельницького до московського царя 17.02.1654 р.)."
Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика.1710 рік / [Пер. з латин, та приміт. М. С. Трофимука; Передм. та загальна наукова редакція О. Пріцака;Післяслово О. П. Трофимук та М. С. Трофимука]; Мал. О. В. Штанка.— К, 1994. -С.60

Польский гетман Ян Радзивіл в 1653 р., шукаючи помочі проти Богдана Хмельницького, писав до Волошського Господаря: "Буде бій останній: або Полякам погибель, або Русі. Коли переможуть Поляки, то вкрай загине рід і віра руська і вся Україна з великою жалістю серця людського іспустошена буде". Рід руський - це пануюча українська верства, а Україна - це територія і нарід на ній.
Акти Ю. і Зап. Рос., Архивна Ком., 1861, т. ІІІ, 337.


"Всі більш освічені українці і навіть розумніші люди з поспільства звали москвинів як півдикий, темний народ і вже тому не могли нічого доброго сподіватися від зв'язку з тим народом. Бракувало також конечних психологічних передумов для якогось об'єднання і з боку московського. Москвини тоді себе не вважали за один народ з народом українським, тільки виразно себе відмежовували від українців, яких звали "черкасами".

Себе москвини звали "людьми московськими", державу свою звали державою московською, і лише нечисленна група з оточення московського царя та з духовенства знала, що московський цар почав титулуватися "всея Вєлікія Росія самодержцем". Але, як побачимо далі, і український гетьман уважав себе володарем "Великої Росії". Такий стан був наслідком того, що коли ще за короля Юрія І візантійський патріарх погодився іменувати окремого митрополита для Галицько-Волинської держави. - то надав йому титул "митрополита Малої Руси'', залишаючи за київським митрополитом титул "митрополита всея Руси", або, як його почали титулувати, митрополита "Великої Роси".

Митрополит київський переїхав (не переносячи формально своєї столиці) до Москви і привіз із собою той титул, а потім митрополити київські з Москви переїздять до Вільна. Тоді, без згоди царгородського патріарха, москвини в 1448 році проголошують єпископа рязанського "митрополитом московським", а що перед тим митрополити київські, які жили якийсь час у Москві, звалися "митрополитами Великія Росії", - то і цього титулу додають собі безправно московськи митрополити. Пізніше, за прикладом митрополитів, починають себе і московські царі титулувати "самодержцями всієї Великої Росії" , але цей титул був ними взятий від митрополитів, а не внаслідок переконання, що московська держава є єдиним спадкоємцем Києва.

Тому створилася така ситуація, що в часі, коли було складено Переяславську умову, - хоча московський нар і титулував себе володарем "Великої Росії", однак і українська влада вважає, що вона заступає інтереси цілого "народу російського", розуміючи назву "російський" як грецьку назву "народу руського", себто як "вчену", урочисту назву українського народу Але обидва народи вважають себе цілком чужими. Тому хоча б у1482 році москвини намовляють татарського хана Менглі-Герея напасти на Київ і пограбувати його, а вдячний хан, зруйнувавши місто, посилає в дарунок московському царю золоту чашу і дискос з пограбованої ним київської Святої Софії."
Бжеський Р. Переяславська угода в планах Богдана Хмельницького та "переяславська легенда"/ Післяслово В.Морозова. -Львів, 1998. -C.12-13.


"Московія, як жорстока по своїй природі, мілітарна орда, була заснована їв. Калитою (зятем і лакизою хана Узбека). "Москва... основана на крові", М. М. Карамзін, "І. Г. Р.", т. 2, cтop. 142, 1892 p. Живе вона з того, що грабує селища мирних сусідніх племен... Чому Москві християнізм не шкодив у житті державному? У Москву примандрував Візантійський патріярх Єремия у липні 1588 року. У Константинополі панують могаметани ("плем'я Агар'янське"). У св. Софії вище вівтаря напис: "Могамет переміг Христа". Знать Московська (вихрещені потомки ханів Татаро-Монгольської орди) сказала Єремиї, що він отримає золото, соболі, діяманти, коли освятить Москвина (митрополита Іову) на патріярха Московського і всея Руси.

"Я не можу цього зробити. Бо це означатиме, що Московитія стала незалежною від патріярха Візантійського", - відповів Єремия. "Не висвятиш, то загинеш у в'язниці, под караулом", - сказав йому татарин (віце-цар Б. Годунов)... Годунов дивився на християнізм так, як і його предок хан Батий. Патріярх Єремия сидить у в'язниці. Повітря затхле.. їжу Подають на лопатці через дірку. Починають жалити блощиці, воші. І, щоб урятувати собі життя, патріярх Єремия 122 січня 1589 р. у Москві у церкві Успіння, піднявши хреста, проречав: "Православний цар, вселенський патріярх і собор священний возвишає Іову на престол патріярха всея Руси".

Знать Татарська (творці державної Московитії) - Годунов, Мансуров, Чулков, Тарханов, Бутурлін, Темірязєв, Бекламішов і сотні таких, як вони, в екстазі тріюмфу. "Старий Рим упав від єресі Апполінарової, а новий Рим (Константинополь) окупований "безбожним плем'ям Агар'янським". Москва - Третій Рим! Москвини натхненні заповітом Чингіс хана Темуджіна (текст заповіту зберігається в Москві). Темуджін мріяв покорити народи Світу. Створити Світову Татарську Орду. (Звідси месіянізм: Світова Комуністична Держава з столицею Москвою)."
Мудристь Української Правди: Наука РУНВіри; Силенкиянин; Віра в Дажбога.- К.: АТ "Обереги", 1996. -C.196-197


"... Є зовнішні підстави думати, що тут річ про вжиток у титулі, бо поставив до цих слів лапки, а слова дійсно відповідають титульному оригіналові. Одначе вони в титулі царя Московського вживалися й раніше, як і вираз „всея Руси". Чого тільки не накопичували в царський титул, щоб маніфестувати претензії на чужі землі.

Не мавши ні Білоруси, ні України, в титулі царя писали „всея Руси" самодержець.
В царській грамоті 19. дек. 1649 р. (П. 3. Зак. Рос. ім. ч. 20), або в грамоті Калязінському манастиреві 20. авг. 1652 р. (П. 3. 3. Р. ім. ч. 81) в царськім титулі стоїть „Великія, Малия Руси". А це ж було вже до Переяславського дог. 1654 р.! Що до надежности Великоросів, Малоросів і Білорусів до одної Руської Київської нашої держави, то це походить на те, як би хто твердив, що Еспанці належать до одної з ними Австро-Угорщини, бо там і там династія Габсбургів. Тут тенденція направити думання проти самостійників на шлях „Єдиної Неділимої Росії", щоб полегчйти пропаганду межи Українцями про федерацію з Москвинами. Вказівка, що Українці хотять автономії в федеративній Росії, в фальшуванням національної думки... "
С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Бескид Дрогобич. 1992. -C.57


1618, вересня 3. Москва. З грамоти царя Михайла Федоровича до козаків. "... И как к вам ся наша грамота придет, и вы б были на нашей службе в походе // с околничим нашим и воеводою со князем Григорьем Костянтиновичем Волконским и нам служили за святые божий церкви и за святую истинную православную крестьянскую веру. И за нас и за все крестьянство против литовских людей и черкас стояли и с ними билися, сколко милосердый бог помочи подаст... Тем бы себе от бога милость, а от нас, великого государя, жалованье, и Московского государства ото всяких людей честь и славу // получили. А однолично б вам службу свою к нам совершить, по нашему указу с околничим нашим и воеводаю со князем Григорьем Констянтиновичем Волконским в походе быти и нам служити, за святые божий церкви и за святую истинную православную крестьянскую веру против литовских..." 1618, вересня 7. Москва. Царська грамота Г.В. Волконському."... А что они говорили бутто княз Борису ведено их побить, и то нехто вместил в люди на смуту по засылке изменников наших, которые ныне с литовским королевичем хотели тово, чтоб их, атаманов и казаков, от нас и ото всего Московского государства отлучных учинить, а изменником бы нашим с литовскими людми Московским государством завладеть и православ//ных крестьян побить. А что они сказывали тебе, что проняслос то слово от Сенки от кадашевца, а Сенка, де, кадашевец, быв на Коломне поехал к Москве, и по нашему указу Сенку кадашевца ведено на Москве сыскат..."1618, вересня 7. Москва. Царська грамота до козаків з війська Г. К. Волконського."От царя... Были вы на нашей службе в Колуге и в походе з боярином нашим и воеводою со князем Дмитреем Михайловичем Пожарским и ныне в посылках от князя Григорья. И та ваша служба и раденья нам и всему Московскому государству ведомо. И мы за ту вашу службу вас похваляєм. И пожаловали вас, велели вам дать наше денежное жалованье и велим наше жалованье прислат к вам вскоре. И вперед хотим // вас держать в нашей царской милости незабвенно... великого государя, жалованья, а Московского государства ото всяких людей честь и славу получили, и прежних бы служеб, как оне служили под Москвою, не потеряли. А как будете все вместе, и мы, уповая на изреченною милость божью, чаем его // всещедрые милости, на полских и на литовских людей и на черкас победу и одоление..."
1618, вересня 9. Москва. Царська грамота до козаків, які перебували у війську Г. К. Волконського." От царя... Служба ваша, как вы будучи в Колуге и в походе з боярином нашим со князем Дмитреем Михайловичем Пожарским, а ныне с околничим нашим со князем Григорьем Костянтиновичем Волконским против разорителей веры крестьянские полских и литовских людей и черкас стоите и с ними бьетесь, нам и всему Московскому государству ведомо... И как к вам ся наша грамота придет, и вы б, помня бога и душ своих, к нам и ко всему Московскому государству службу свою, и дородство, и крепкостоятелство исполняли, против разорителей веры крестьянской, полских и литовских людей и черкас, стояли, шли к околничему нашему и воеводе ко князю Григорью Волконскому. А со князем Григорьем шли на Коломну тотчас и стали на Коломне на посаде в Спаском монастыре, что за торгом, или где пригож, и укрепилис крепостми для приходу черкаского..."
1618, вересня 10. Царська грамота до козаків, які перебували у війську Г. К. Волконського."От царя... Служба ваша, как вы, будучи в Колуге и в походе з боярином на- шим и воеводаю со князем Дмитреем Михайловичем Пожарским, и ныне с околничем нашим со князем Григорьем Костянтиновичем Волконским против разорителей веры крестьянские полских и литовских людей и черкас стояли и с ними билис, нам и всему Московскому государству ведомо. И мы за ту вашу службу вас похваляєм и хотим вас жаловать нашим царским жалованьем и держать в нашей царской милости. А ныне писал к нам околничей наш княз // Григорей Волконской, что вы, атаманы и казаки, пошли от нево проч. А сказали ему, что вам стоять в селе в Высотцком и дожидатся нашего указу. И как к вам ся наша грамота придет, и вы б помня бога и души, к нам и ко всему Московскому государству службу свою, и дородство, и крепкостоятелство исполняли, против розорителей веры крестьянские полских и литовских людей и черкас стояли и шли к околничему нашему и воеводе ко князю Григорью Волконскому..."
1618, листопад. Москва. З грамоти царя Михайла Федоровича до міст."... по нашему указу послы наши, боярин Федор Иванович Шереметев с товарыщи, под Москвою с литовскими послы... сезжалисьо мирном постановленье, договорились, что королевичю и гетману Хоткееву итти со всеми полскими и литовскими людми и з черкасы из Московского государства выти в Польшу..."
1618, листопад. Москва. З грамоти царя Михайла Федоровича до калузьких воєвод."... писано от нас к вам наперед сего ... что по нашему указу послы наши, бояре Федор Иванович Шереметев с товарыщи, с литовскими послы... сезжались и о мирном постановлянье договорились, что королевичю и гетману Хаткееву со всеми польскими и литовскими людьми и з черкасы из Московскаго государства йти в Литву и в Польшу, королевичю с польскими и с литовскими людьми итти на Вязьму да на Смоленеск, а черкасом итти в Запороги мимо... А ныне сказывали бояром нашим в роспросе языки, что королевич и гетман Хаткеев черкасом грошей не дали и черкасы, йдучи государства нашего из земли, хотят к городом приступать, И будет черкасы учнут воевать, и мы на них пошлем бояр своих и воевод со многими ратными людьми..."
1613, червня 18. З грамоти освяченого собору до донських козаків."А ныне выходцы и языки в роспросе бояром сказывают, что польской и литовской Жигимант король на Московское государство всякое зло умышляет и польские и литовские люди во многих [ме]стех збираютца и хотят итти под [Мос]кву..."
1615, жовтня після 6. З повідомлення Спешнєва та Б. Нестерова."... гонец Юрча говорил нам, х. т., /:/послы Исакда Богдан, Джанбек Гирей царь велел вам поклонитися, и, любя вас, прислал к вам со мною свою грамоту... В грамоте пишет... что был мои и друга моего Московского государьства недруг король, и яз в его землю с великим своим войском ездил в Бар город сквозь высоких гор, и был пять день в горех, и Барской город, села..."
1616, травня після 11. З повідомлення (московітських) послів у Криму Ф.Челюсткіна і П. Данилова."... И в роспросе, де, они и на пытке сказывали царю, что польской король с нагайским Иштереком князем умышляют над Крымом и над Московским государством заодин, И будет крымской царь пойдет в Кизылбаши, и польские люди и запорожские черкасы одноконечно хотят приходить на Крым..."
1616, жовтня 30—1617, лютого 15. Із запису ходу переговорів у Москві з кримським посольством."... Да октября ж в 30 день вышел ис турскова города ис Кафы жилец Богдан Исаков сын Спешнев, а в роспросе сказал, что приходили под Кафу запорожские черкасы и город Кафу взяли и выжгли, и людей побили и их, полоняников, взяли и на Русь(- Україну) вывели... "
1618, січня 28. Із запису розповіді полоненого слуги П. Злоткова."... А королевич, де, ждет на весну в Вязьм/у/ Желковского с прибыльными людьми да черкас запорожских... А как, де, придет Желковской и черкасы, и королевич, де, хочет итти под Можаеск и под Москву доступать Московского государства..."
1618, травня 20. Із запису розповіді переселенця з України П. Іванова."... А стародубцем против литовских людей войною никуды не ходить и с ними никакова розврату не чинить до тех мест как Московское государство с Литовским будут меж собою в миру... И он, Панка, у литовских людей ушел во Брянеск тому ныне, мая в 20 день, будет четыре недели... А на королевское место ныне в Литве выбран Дубенской. А с турским было король помирился на 5 лет на том, что вывести королю из Запорог черкас. А черкасы в те поры лежали на Украине у Белые Церкви... И из Литвы к ним приезжали послы и давали им гроши и сукна, чтоб они шли х королевичю на помочь воевать Московского государства землю. И черкасы денег и сукан не имали и отказали, что им литовскому королю и королевичю не служить и Московского государства..."

Документи російських архівів з історії України. Том 1. Документи до історії запорізького козацтва 1613 - 1629 рр., Львів, 1998.
Что я думаю о "дружбе" между украинцами и россиянами - http://youtu.be/8eFTW_4183o

Ссылка:
Скрыть ссылки на пост
Показать ссылки на пост

Аватара пользователя

bipod
Модератор
Сообщения: 5720
Зарегистрирован: 17 дек 2009, 13:59
Награды: 3
:
Джентльмен Военспец
Активист
Благодарил (а): 124
Поблагодарили: 274
Пол:
Great Britain

Re: История Украины

Сообщение bipod » 22 авг 2010, 02:37

В, листах Канцлера і Гетмана Станіслава Жолкєвського та короля Польского Жигилюнта III з 1594 по 1620 рік постійно вживається назву "Україна", "Українці", "Москва", "Русь", "Козаки". Москву ні разу Русею або Росією не названо.("Pisma Stanislawa Zolkiewskiego", Канцлера коронного і Гетмана. Видав Август Bielowski. Львів, 1861 p. Важніші сторінки вказано в тексті.) Назву "Україна" вжито тут в листах звиш 50 разів. В неї входять : Київщина, Поділля, Брацлавщина, Покуття. Немирів, Винниця, Бершадь і т. д. по частинах. Вжито кільки раз "Вся Україна", "Українці" вжито 5 раз (стор. 226, 367, 406, 407, 432), двічі Підкарпатська Русь названа "Україною Угорською" ("Ukraine Wengierska" - стор. 545, 547)

На стор. 205-208 читаємо договір з Московськими уповноваженими 1610 року. Подано текст Московською і Польскою мовами. Читаємо: "Москва" (держава), Московское государство, Московскіе люди - в польскім тексті "государство" передається словом "панство". Вжито як сіноніми: "Київська земля", "Україна Київська" і "Київський Край" ...

[С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.209.]

19./30. авг. 1704 р. утворили договір "Речь Посполита Польска і Московская Монархія ". Король Польский Август II. тут титулується: "Вел. Князь Русский, Волинський, Подольский" ..., а Московський цар Петро І. царем "Велікія, Малия і Белия Россії". (ПЗЗ. ч. 1.991). Волинь і Подолія тут не Мала Росія, ця назва виключена Польским титулом. Звертаємо увагу, що в 1704 р . в Московськім, офіційнім документі термін "Московская" монархія.

В договорі з Данією 12. янв.. 1701 р. також "Московское государство" (ПЗЗ. ч. 1.824).

Також і в договорі межи царем Петром І і Річчю Посполитою Польскою та В. Кн. Литовським 28. іюня 1703 р. читаємо: "Монарх МОСКОВСКІЙ", "война Московская" (ПЗЗ. ч. 1.934). Не Русское государство, не Россія, не монарх Россійскій, а все те зветься Московським... назва Московії "Росія", а народу її "Русский" пішла лише з 1713 року з наказу царя Петра І ...

[С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.160.]

Літопис Самовидця складена в XVII. ст. і редагована в 1670-х роках, а видана Київс. Врем. Ком. для розбора древ. актів у Киіві 1878 р. В ній всюди вжито назви "Україна" і "Вкраїна". Беремо декілька виписок. "1637 р. на козаків пішли Ляхи на Україну і тоді "на Вкраїні ріки зафарбовалися од крови людської" (с. 78). В 1648 р. "Ляхи ... пішли на козаків на Вкраїну" і Гет. Богд. Хм. побідив Їх. Польські державці "не мешкали на Україні, тілько уряд держали" (с. 5). "Народ посполитий на Україні... почав купитися в полки, ... панове державці Українській мусіли ... уступу вати з України" (с. 12). "Гет. Хмельницький ... вернувся з підЗамостя на зиму на Україну до Чигирина" (16). 1654 р. в Переяславі Б. Хмельницький "присягу виконав" цареві і "по усій Україні увесь нарід ... тов учинив" (с. 36). "Козацтво Українське", "городи Українські" (с. 55). Року 1660 "знову Україна уся зостала за королем Польским, опріч Переяслава, Ніжина, Чернигова з волостями" (с. 63),

"Гет. Бруховецький, маючи з собою кілько тисяч М о с к в и, рушив з під Переяслава ку Черкасам" і побачивши, що "уся Україна противно йому бунтувться, рушив... у Польщу", (с. 84). В 1662 р. "Сомко пішов з піхотою козаків своїх і з Москвою" (с. 67). В 1668 р. рішили "Москву з городів одсилати" (с. 98). Звертаємо увагу, що нарід Московський зветься просто "Москва".

В 1667р. Гет. Бруховецький "цале отдал Україну, т. в. людей тяглих, мещан ... і зараз же прябольшено воввод... в Прилуки, Дубні, Гадяч, Полтаву, Батурин, Глухів, Чернигів, Стародуб ... до тих воввод, которіе зоставали в Київі, Переяславі, Ніжині" і "переписували усіх людей на Україні" (с. 90). В 1667 р. "у царя ненависть почала рости на Україну" (с. 94), "встали шатости на Україні" (96), пішла трівога "жеби не віддано України Королеві" (96). "Москва стала у Чигирині" (с. 130) ...

[С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.150-151.]

Маємо перед собою "Договір і Конституцію свобід межи Гетманом Орликом і Війс. Запоріжським 5 Апр. 1710 р.". Написано по латині з перекладом (не досконалим) на тодішню українську канцелярську мову. Поруч з національним іменем "Україна" тут для високого стилю вжито тако ж назви: Русь, нарід Російський, Малоросійский, Козацький... Для Московії вжито лише: Московія, Московський, але і не Русь, і не Російський, бо це книжні терміни для України. І в листі Хмельницького до Московського царя 17 февр. 1654р. Гетман просить царя: "все віяско Запоріжське і весь мір православний Російский ... захитити" і каже про права й свободи, які "все війско Запоріжське і весь народ Російський має надані здавен от Князів... і Королів Польских в Государстві Російскім". В цій констит. вжито кілько раз термін "Ucraina" (Україна), "городи Українські". Є тут і таке речення: Metropolis Urbs Rossiae, Kiiovia, caeteraeque Ucrainae dvitates" ... (це § XIII), а в перекладі: "Город Столечний, Кіев і іние Украінскіе городи"... Дослівно це мало би бути: "Метропольний город Росії Київ і інші городи У к р а ї н и" ... Росією тут в 1710 р. названо лише Україну. Переїмоновання Московії на Россію сталося пізніше - в 1713 році.

Але в Конституції метропольне місто Київ названо містом в Україні, городом України. Згадаймо Деламарра, що вказав на утворений переїменованням Московії хаос і на переведення цим способом підступної політики обману, баламуцтв і порабощень народу.164). Про "Дедукцію прав України", складену гетманом Орликом в 1712 р., ми вже подали на стор. 62. Тут тілько завважимо. що в цім державнім акті всюди вжито термін "Україна", а для Московії - Московія і Московіти. " ...

[С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.222-223.]

Мазепа (стор. 90-91) вивертливо, але з гідністю відповів Петрові: "Цей проект матиме багато труднощів. Народ Український шукав у Поляків, як у своїх сусідів, протекції для покою. Поки Польска Республика дивилася на його, як на союзника (coinme un аllіе), Козак додержував своїх зобовязань (Ie cosaque a respecte ses engagements)" а як тілько вона дерзнула обмежити його права, він зрікся послуху і шукав у Вашої Величности вірнішого союзника (un аlliе plus fidele). У козака закон: або смерть, або свобода (la loi du Cosaque est la mort ou la liberte). Права і вольности йому більш милі, як життя.

Я проллю кров за збереження його свободи. Нарід Український (Le peuple de l'Ukraine) швидче покине свої осідки, ні ж стане рабом. Ваша Величність хай пробачить мою одвергість. Тяжке ярмо, під яким пробував Московський нарід і до якого він звик, зовсім не надавться до того, щоб поработите горду душу Козацької нації (pour subjuguer Гате altiere de la Nation Cosaque). Швидче Швед, як Москвин або Поляк! (Plutot le Suedois, que le Moscovite et le Polonais)" ...

[С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.227.]

Назву "Русь", "Россія", "Русскій" і "Россійскій" засвоїли собі Москвини самочинно, політичним похищениям чужого імени для егоїстичних і злочинних цілей. Це сталося в 1713 році, коли Меншиков з наказу царя Петра І, який використав побіду під Полтавою, написав Василеві Долгорукому, послові у Копенґазі: "Во всех курантах печатают государство наше Московскім, а не Россійскім, і того раді ізвольте у себя сів перестеречь, чтоб печаталі Россійскім, о чом і к прочім ко всем дворам пісано".(Соловьев, "Исторія Россія-, т. XVII, с. 409.)

Наказано було зробити переіменовання в нутрі Московського государства, а за кордоном поведено було потрібну для цього політику, і з бігом часу фіно-монгольску народність Московії стали називати словянським народом, всупереч не тільки вище поданому з літопису (інії язиці), а і природі, і антропологічній науці, а Московську державу "Россіею" і "Русским государством" та "Русью". Утворено фальшування і баламуцтво, підступ і обман для політичних цілей панмосковизму і Московського імперіялизму. Очевидно, що для осягнення цього науку треба зробити псевдо-наукою, істину неправдою, факти підміняти вигадками, а совісність цілком відкинути, щоб було місце для безсовісносте, шарлатанства і духового людоїдства ради зоологічного насищення одної народности життям другої.

[С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів... - C.145.]"
С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Бескид Дрогобич. 1992. -C.209, 160, 150-151, 222-223, 227, 145.

"Назви „Мала Русь" і „Велика Русь" утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицьке - Волинської митрополії. Київ — „мати городів Руських", а на північ — колонії Руси. За термінологією грецьких географів...(Мікра Геллас), Мала Греція — це корінна, метропольна, матерня Греція, а... (Меґале Геллас), Велика Греція — це колоніяльна Греція, грецькі колонії в Південній Італії, Сіцілії. За тією термінологією Греки в 1303 p. корінну, метропольну Русь назвали... (Мікра Росіа), Мала Росія, Русь, а колонії її на північ...(Меґале Росіа), Велика Росія, колоніяльна Русь...

назва „Велика Русь" або „Великоросів" абсолютно не в означенням її „вищости", а вказує, що тамтешня Русь була колоніяльною з Малої Руси і пішла туди з України, яка була для неї метрополією, корінною, матерньою, і головне місто якої Київ тому й звалося „матіррю городів Руських". Там ці колоністи з Руси панували над тубільним чужоплеменним населенням."
.С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Бескид Дрогобич. 1992. -C.24.


"Хмелницький удався через послів до Алексія Михаил., государя, желаючи со всею Україною Малоросийською по обох сторонах р. Дніпра будучою і зо всим Війском Запоріжским під його зоставати протекцією при своїх древніх правах і вольностях, ... цар радостен був тому, же так значная часть землі Малоросийськоі, в православіі греко-руском зостававшої, ... без жадної війни приклоняється, і для утвержденія его Хмельницького зо всею Україною і Войском Запорожським під свою високу руку он монарх прислав у Переяслав ... полномочних комисарів" (с. 95).

Тут ясно, що договор 1654 р. творили цар з одного боку і Україна та Військо Запор, з другого боку; що Україна була одна Малоросійська і друга не Малоросійська - додаток "малоросійська", як і тогобочна, - сьогобічна, козацька і т. ін. - це прикметники для ясності, і, нарешті, що "малоросійська" - це означення православ'я, греко-руської чи просто грецької віри населення та юрисдикції православного митрополита, бо та частина України, яка була під Польщею, була уніатською й католицькою, а не малоросійською.

Роль православ'я для Переяславського союзного договору мала велике значіння, і це підкреслюється хоч би такими виразами, як "Войско Запоріжське зо всім народом Україно-Малоросійським в союзі монаршім і протекції", яко "цар православний" (с. 94). Титул Гетьмана такий: "Гетьман всея по обоїх сторонах сущея У к р а ї н и Малоросийськой" (с.77), "Гетман Войска Запоріжського і всея України Богдан Хм." (с.87), "Богд. Хм. Гетман Войска Запорож. і всея України Малоросийськия" (с. 93), "Гет. В. Зап. і народа Україно Малоросийського" (с. 93), "Гетман Український" (20, 200)... "
С. Шелухин Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. -Бескид Дрогобич. 1992. -С.149.


Академік-секретар Відділення історії, філософії та права Національної Академії Наук України, директор Інституту українознавства ім. Крип’якевича Я.Д. Ісаєвич пише:

„... склалось так, що у російській мові і тепер від слів "Русь" і "Росія" утворюється один прикметник — "русский", а слово "Русь" вживається не тільки в його історичному значенні, а й як синонім сучасної Росії [19]. Природно також, що слова "древнерусский" і "русский" сприймаються як визначення одного народу на різних етапах розвитку, натомість відмінність слів "давньоруський" і "український" створює враження, начебто йдеться про різні народи.

Вікова нерівноправність України спричинилась до того, що в історіографії статусу традиційної набула термінологія, яка нерідко затемнювала реальний стан справ. Наука тут повинна була б не пристосовуватись до рівня побутового слововжитку, а, навпаки, намагатись його модифікувати. На жаль, у цьому випадку трапилось інакше. Вслід за російськими авторами пішли також і більшість іноземних (західноєвропейських, американських, навіть литовських) авторів, перекладаючи термін джерел "Русь"—"русини" як "Russia—Russians", "Russland—Russen", "Russie—Russes" тощо...

[Я. Ісаєвич Україна давня і нова: народ, релігія, культура... - С.29.]

іноземні науковці і діячі культури... нерідко не можуть зрозуміти, що зміна народом самоназви не означає перетворення його в інший народ. Відмінність слів "руський" і "український" інколи дезорієнтує і самих українців, коли вони зустрічають в історичних документах або працях істориків слова "Русь" і "русин". Саме тому інколи лунають голоси про потребу повернутись до історичної етнічної термінології, або принаймні впровадити подвійні найменування — "Україна-Русь", "українці-русини"”

[Я. Ісаєвич Україна давня і нова: народ, релігія, культура... - С.38.]
Я. Ісаєвич Україна давня і нова: народ, релігія, культура. Львів, 1996. С. 29,38.


Дискусія про історію, початку і назву України-Руси триває і продовжується. Одна теорія нам пояснює, що слова "край" і "країна" ("наш край" і також "у країні") остаточно дали нам назву Україна. Є й багато інших тлумачень. Але цікавим є той факт, і тут це треба підкреслити, що слово "rus" в латинській мові також значить "край" і "країна". Виглядає, що хоч Русь і Україна є дві окремі назви, вони мають те саме корінне значення.

В минулому, коли Україна називалась Русь, її громадяни називали себе русичами або русинами. У них був руський закон (Руська Правда) і руський Бористен (Дніпро), а громадянин був русин (ця назва збереглася серед українців Закарпаття аж до теперішніх часів). Територія Київської Руси, підчас її найбільшої могутности (IX-XIII ст.), охоплювала велику частину Східної Европи, включаючи землі Московії (колишня назва сучасної Росії). З народних переказів знаємо, що в минулому, населення Московії називалося москалями (також московитами). Тому є дуже дивовижно коли ми чуємо як теперішні громадяни Росії кажуть: "я русский", а тільки випадково кажуть: "я россиянин". Ми знаємо що може бути "русский" котел і "русский" осел. Але, особа? Громадянин Болгарії каже: "я болгарин", не "я болгарський", а мешканець Києва не каже: "я український", а каже що він "українець". То чому, питаємо, росіянин каже: "я русский"? Виходить, що одиноким поясненням на цей дивовижний "русский" вислів росіян є той факт, що Київська Русь володіла жителями Московії і вони були "русские люди" але не почували себе як громадяни Руси, а тільки функціонували як Київсько-Руська приналежність. І тому таким способом, вони не могли бути русинами а тільки були руськими ("русскими") підданцями. Тепер, цей мовний вираз є частиною російського лексикону.

Починаючи від часів московсько-російського царя Петра І (1713 р. він перейменував Московію на Росію), росіяни майже не згадують, навіть в історичному контексті, їхню колишню назву. Тепер вони вживають Русь і Росія так якби ці назви мали одне і те ж значення. Виходить, що вони таким способом хочуть підкреслити їхню Київсько-Руську приналежність (спадщину?) і виправдати їхні амбіції, присвоювання і претензії до України. А українці термінологію своєї історії не забувають. Наприклад, назву "Украинско-Русский словарь" пишуть "Українсько – Російський словник". Українці розуміють, що мова розвивається і вдосконалюється - тому тепер мешканців Росії називають росіянами, а не москалями.
Росіяни вже роками стараються переконати українців, що в минулому, слово москаль означало тільки вояк-солдат, навіть коли історичні перекази і документи цього погляду не підтримують. Для українців, назва москаль оригінально немала негативного значення. Але росіяни, чомусь, вважають це слово образливим, зокрема коли говорили про тих росіян котрі історично не брали участи в московсько-російській віськовій службі на території України. А для тих українців, що знають і розуміють свою історію, "гості" з Московії чи Росії, військові чи цивільні, завжди були москалі, московити або росіяни, але вони ніколи не могли бути "русски".
Михайло Пилипчук РУСЬ-УКРАЇНА І МОСКОВІЯ-РОСІЯ // "Наш голос", No. 7-8 липень-серпень 2000р.

"Древние исторические документы "Русью" называют: во-первых — землю племени Полян, во-вторых — образовавшееся в бас- сейне Днепра государство, столицей которого был Киев, "матерь городов руських" ...Таким обр., приведенные цитаты, а их можно было бы привести много больше, подтверждают, что "Русью" и "руськой землей" не только в ІХ-Х вв., но и в ХІІ-ХІІІ назывались Киевская, Черниговская, Переяславская области и соседние с ними территории, а не другие славянские земли, и во всяком случае не Суздаль, не Владимир, не Москва ...

В полном соответствии с приведенным географическим значением имени "Русь" находится и этнографическое значение этого имени: население Киевской Земли называлось "Русью". Население называло себя: "людие Руськой Земли", "Русь", или "Русины" (Договоры великих князей Олега и Игоря с греками 911 и 945 гг.) ... С упадком Киевского государства в XIII веке имя "Русь" перешло не к Владимире- Суздальскому княжеству, а к Галицко- Волынскому, причем имя "Русь" и "русины" распространилось на родственное по крови население Галиции, Волыни и даже отдаленной Подкарпатской или Угорской Руси, где оно сохранилось и до наших дней. В латинской транскрипции "Русь" писалось как "Ruthenia", а народ "Rutheni" ...

Что же касается имен "Малая Русь" и "Великая Русь", то они происхождения византийского. Константинопольский Патриарх, а по его примеру и византийские императоры после переезда Киевского митрополита во Владимир, потом в Москву (в 1326 го- ду), начали называть митрополию Киевскую "Малой Русью", что по-гречески означало главную Русь, а митрополию Московскую — "Великой Русью", то есть по-гречески колонией Руси, новой Русью. Вслед за этим и некоторые галицкие князья начали именовать себя "Князьями Малой Руси"...

Киевский митрополит Максим выехал из Киева во Владимир-на-Клязьме в 1299 году. Живя там, он сохранил свой прежний титул "Митрополит Киевский и всея Руси". Московский князь Иван Калига в 1326 году насильно заставил преемника Максима, митрополита Петра, переехать на жительство в Москву, но, чтобы не унизить своего великокняжеского достоинства, Иван Калита и себе присвоил титул "Великого князя всея Руси". С этого времени московские великие князья и цари начали писаться "великими князьями всея Руси" или позднее "царями всея Руси". Само собой разумеется, что этот титул не имел никакого реального и правового значения, так как в то время в обладании московского великого князя не было не только "всей Руси", но вообще не было ни пяди "руськой земли" ...

В большом царском титуле московских царей до 1654 года не было, за исключением некоторое время Черниговско-Северской земли, ни одной области, которая бы принадлежала к "Руси" или к "руськой земле". Только после договора гетмана Б. Хмельницкого с московским царем Алексеем Михайловичем в 1654 году в царском титуле появляются титулы "Великия и Малыя России" да великий князь "Киевский" и "Черниговский". Однако и после этого долгое еще время царство московского царя именуется "Московским", точно так же и народ, его населяющий, именуется "московским". Только в конце XVII и в начале XVIII века стали входить в употребление названия "великороссийский" — для обозначения народа и "Российский" — для обозначения государства ...

На основании приведенных выше исторических фактов и до- кументов каждый непредубежденный читатель может вывести только одно правильное заключение, что московское государство и московский народ не был "Русью", "Россией", и что это имя они впоследствии себе неправильно присвоили. Иностранцы долго называли московское государство и московский народ его собственным именем... Московский народ в давние времена не назывался "русским" и сам себя так не называл ... назывался он "народом московским". В то же время украинский народ с самой глубокой древности назывался "Русью", "руським": так он сам себя называл и так его называли чужие народы ... Когда в 1654 году историческая судьба поставила лицом к лицу украинский и московский народы... украинцы себя именовали "народом руським", а великороссов — "народом московским", царя — "царем московским" ...

Письма и грамоты, которые писались на Украине, в Москве переводились "с белорусского письма" (так называли в Москве украинский канцелярский язык XVII века). Для украинцев XVII века московский царь был только "Царем Восточным Православным"... но не "руським", ибо руськими были они, козаки, войско запорожское, а не Москва, не царь... В старину украинский народ называл себя "русью", "русинами", "русичами", но после того, как эти названия были бесправно присвоены московским правительством, украинский народ, для отличия себя от фальшивых "русских" из Москвы, усвоил себе другое свое, не менее древнее имя, "Украина". "
А. Чигирин "Украинский вопрос". 1937 г


" Одначе хоч доба нашої княжої державности тривала коротко, і то передовсім через те наше географічне положення, - наша київська Русь осягнула в досить скорому часі одне: вона з'єдинила всі українські племена, відомі з літопису Нестора - а це полян, деревлян, сіверян, дулібів, уличів і хорватів в одно і надала їм всім одно спільне національне ім'я Русь, Русини.І хоч по році 1240 могутня київська Русь занепала і вкінці розпалася на дрібні князівства, ні одно з них не відреклося своєї державної назви Русь, а мешканці земель, які передше були під володінням Києва, й дальше називали себе Русинами, тобто приналежними до одного руського народу.

Свідомість національної єдности всіх жителів колишньої матірної київської Руси проявлялася також у рядах нашого козацтва. Наші гетьмани уживали часто назви Русь поруч з назвою Україна. На листі до турецького султана бачимо підпис гетьмана Богдана Хмельницького: "Гетьман Запорозьких козаків і всіх Русей". В місяці лютому 1649 р. гетьман Хмельницький заявив польським послам, що "звільнить зпід польського ярма ввесь руський народ аж по Вислу..."

В іншому місці підписувався Богдан Хмельницький "Гетьман всея України"... Замітне одне: коли Москва привласнила собі нашу стару назву Русь, цар Петро Перший змінив назву своєї держави "московское государство" на "Россія", а назву колишньої матірної Руси-України на "Малороссія" і заборонив уживати назви Україна, то Українці західних земель не прийняли назви "Малорос", ані "Малорусин", тільки дальше вперто називали себе Русинами. Москва не тільки присвоїла собі нашу історичну назву Русь, але й намагалася при помочі тієї назви створити один "русскій народ", називаючи нас "малоросами".

Обороняючи свою національну окремішність від Москалів, наш народ повернувся до нашої другої національної назви, яку вживали в старо-українських літописях у 12 і 13 сторіччях, а яка закріпилася в добі нашої козацької держави - Україна, український. Дехто дивується чому західні Українці називали себе давніше Русинами. Не сміємо одначе забувати, що та наша стара державна назва зберігала західних Українців довший час від зазіхань наших сусідів - Поляків, Румунів і Мадярів, які хотіли винародовити наш народ! Русь, Русин, руський- ті назви були нам так само дорогі, як і назви Україна, Українець, український!..

Про це писав в 1917 р. Др Л. Цегельський: "Національною назвою нашого народу є так само добре ім'я Русь, як й ім'я Україна. Галицькі Українці не потребують вирікатися назви Русь, Русин, бо ми добре знаємо, що ті слова означають те саме, що Україна й Українець!" Пригадаймо боротьбу за наше національне обличчя на західньо-українських землях двох Русей: української Руси, яка стояла на становищі окремішності української нації від польської і від московської і "твердої Руси", що її піддержувала Москва і Польща, а яка голосила про "єдинство русского на'рода"!

У затяж'ній боротьбі за національне обличчя з нашими русофілами ("кацапами") перемогла таки Русь-Україна, а ідейні сили "твердої Руси" боролися в рядах Української Галицької Армії за незалеж'ність України! Як колись Київська Русь з'єднала всі руські племена від Тиси по Кубань в один руський народ, так і в роках 1918-1920 Українська Народня Республіка з'єднала всі землі! Як колись не вдалися спроби царської Москви створити нашим коштом "адін русскій народ", так і тепер не вдасться й большевицькій Москві створити якийсь один "совєтскій народ"!.. Український народ - від Тиси по Кубань - стане вкінці паном, своїм господарем у власній державі!... "

" Гей, там на горі "Січ" іде!.. Пропам`ятна книга "Січей" Зібрав й упорядкував Петро Трильовський. Видання передруковано. Фірма "Вопіл" Київ 1993 "

"...Після перемоги у Північній війні проти Швеції та придушення спротиву українського народу на чолі з гетьманом Іваном Мазепою у 1721 році московський цар Пьотр Перший проголосив себе імператором, а назву свєї держави Московії змінив на "Россия" - візантійська транскрипція назви давньої української імперії Руси (доречі й герб Російської імперії було взято Петром візантійський - чорний двоголовий орел). Він заявив: "Отныне народ московский будет зваться народом русским!" За те, щоб західні писці віднині писали Russia заміст Moscovia Пьотр заплатив золотом. Таким чином він хотів, аби його новоутворена імперія виглядала в очах Європи спадкоємницею знаної Київської Руси, що існувала до 12-13 сторіччя. Він хотів, аби на заході вважали, що у Східній Європи споконвічно панували лише москвини-росіяни. Слід визнати, що йому це вдалося - Захід переважно й досьогодні так думає. Петрові було легше це робити, знищивши істиного спадкоємця Руси - Україну, та проголосити українців малоросами та частиною виликоросійського народу. Тож русини-українці втратили не лише державу, а й історію. Ось де коріння національної політики Росії..."
Михайло КРАСУСЬКИЙ ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Переклад здійснено за виданням Індо-Європа ч.1 за 1991 р.

"1721 Г., ОКТЯБРЯ 22 ПРОШЕНИЕ СЕНАТОРОВ ЦАРЮ ПЕТРУ I О ПРИНЯТИИ ИМ ТИТУЛА «ОТЦА ОТЕЧЕСТВИЯ, ИМПЕРАТОРА ВСЕРОССИЙСКОГО, ПЕТРА ВЕЛИКОГО»... КОММЕНТАРИЙ Принятие Петром I титула императора, наименование его "сличим и Отцом Отечествия, как отмечалось выше, свидетельствуют о развитии абсолютизма в России, его всестороннем укреплении, возрастании престижа власти монарха. Одновременно этот акт знаменует собой повышение международного авторитета русского государства, которое с этого времени стало именоваться не Московским царством, а Всероссийской империей. В связи с принятием нового титула перед русской дипломатией встала неотложная задача добиться его международного признания. Формальное признание императорского титула при жизни Петра I последовало окончательно только со стороны Швеции, Пруссии и Голландии (1722 год). Большинство европейских государств признало императорский титул значительно позже: Англия—в 1742, Австрия—в 1744, Франция—в 1745 и окончательно в 1762, Польша — в 1764 году. Споры России с иностранными государствами о признании императорского титула прекращаются лишь при Екатерине II."
Российское законодательство Х-ХХ веков. В девяти томах. Т.4. Законодательство периода становления абсолютизма. -М.: Юрид. лит.,1986. -С.179-180.

"Важливо зазначити, що концепція Київської Русі як вихідного етапу історії України знаходить певне підтвердження і в західноєвропейських історико-літературних джерелах XVI-XVIII ст. В цих джерелах, починаючи з "Трактату про дві Сарматії" (1517 p.) М. Меховіти й "Нотаток про Московію" (1549р.) С. Герберштайна, нерідко з'являються екскурси в історію Київської Русі, причому характерно, що з'являються вони здебільшого в описах "Русії", тобто України, а не "Московії", тобто Росії. А це є переконливим свідченням того, що в Західній Європі того часу Київську Русь пов'язували переважно з Україною, а її історію - з українською історією...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.29]

В історії ознайомлення всієї Європи зі східнослов'янським світом явищем епохального значення став "Трактат про дві Сарматії" ("Tractatus de duabus Sarmatiis Asiata et Europea", 1517) польського вченого-гуманіста Матвія з Мехова, або Матвія Меховського чи Меховіти...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.109]

"Європейська Сарматія" у нього - це фактично вся Русь у давніх її межах з прилеглою до неї Прибалтикою. "В Європейській Сарматії, - говориться в трактаті, - є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками Віслою на заході й Танаїсом на сході" (66, с. 48) ... Він поділив "європейську Сарматію" на "Русь" і "Московію", включивши до "Русі" українські й білоруські землі, які тоді входили до Польсько-Литовської держави. Відповідно "русами" або "рутенцями" він називає лише населення України й Білорусі, а щодо населення Московської держави, то воно виступає у нього під назвою "москів" або "московитів".

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.111]

Українським землям в основному присвячений перший розділ другої частини трактату під характерним заголовком "Про Русію, її округи, великі багатства і все, що там є". В ньому Меховіта описав географію України, її флору і фауну, природні багатства, заняття населення, її "основні провінції" - Галичину (яку він називає "Руссю" у вузькому значенні слова), Волинь і Поділля, причому до останньої провінції він, як і інші польські географи епохи Відродження, відніс усе Правобережжя...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.112]

Суть її в тому, що історія Київської Русі пов'язується у Меховіти з "Русією", тобто Україною, і виступає як її безпосередня історія. І слід сказати, що цієї ж історичної моделі дотримувалися численні автори західноєвропейських пам'яток XVI-XVIIcт., які писали про східнослов'янський світ: екскурси в історію Київської Русі з'являлися у них здебільшого не в розділах про "Московію", а в розділах про "Русь", тобто про Україну...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.113]

Найавторитетнішим і найуживанішим джерелом для цих видань XVI ст. послужив "Трактат про дві Сарматії" Меховіти. Так, на ньому ґрунтуються розділи про Русь, тобто Україну ("De Russia sive Ruthenia") і про Московську державу ("Moscovia"), у творі німецького космографа Й. Боемія "Звичаї, закони і обряди різних народів", що вийшов 1520 року і потім багато разів перевидавався у різних країнах (149, с. 173-177, с. 182-184). В середині XVI ст. з'явився також його італійський переклад (Венеція, 1566 р.). У третій книзі цього твору маємо групу невеликих розділів про "сарматські країни", яка відкривається названим вище розділом "Про Русію або Рутенію" (с. 173-177),

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.118]

продовжується розділами про Литву (с. 177-179), Лівонію й Пруссію (с. 179-182), Московську державу ("Moskovia", с. 182-184) і завершується розділами про Польщу (с. 184-185) і Угорщину (с. 186-189). Як бачимо, Боемій також чітко дотримувався "страбонівського" етнічно-географічного принципу у викладі матеріалу і не лише поставив Русь на перше місце серед "сарматських країн", а й приділив найбільше місця описові її звичаїв, законів і обрядів ... в географічних визначеннях він включив до Русі лише Україну, а Московії відвів окремий розділ ... Та перше місце серед видань цього типу слід відвести "Космографії" німецького вченого-гуманіста XVI ст. С. Мюнстера (328)...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.120]

Окремі розділи в "Космографії" Мюнстера відведено Польщі. Литві з Самогітією, Русі та Московії. Всі вони йдуть під загальною шапкою "Сарматії", до якої Мюнстер ще включив Угорщину і Волощину, посилаючись у визначенні її меж на Птолемея: "Ці країни Птолемей разом називав Європейською Сарматією" (328, с. 1090). Цікаво, що Галичину він виключив з опису Польської держави і відніс її характеристику до розділу, присвяченого Русі, тобто Україні... Але слід зазначити, не лише Меховіта, а й інші джерела, якими користувався Мюнстер, наводили його на таке тлумачення. Особливо це стосується Деція, який, залишивши Русь у складі "європейської Сарматії", відніс Московію до "азіатської Сарматії" (491, с. 312) ...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.120]

У другій половині XVI ст. описи України з'являються у французьких космографіях А. Піне, Ф. Бельфоре і А. Теве... у космографії А. Піне, відомості про Русь, тобто про Україну, дуже скупі й найзагальніші, хоч вона й

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.122]

названа серед найважливіших країн Східної Європи, поряд з Польщею, Московією і Татарією (351, с.6-7)...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.123]

У розділі, відведеному Великому князівству Литовському, Теве, слідом за Герберштайном, центральне місце відвів оглядові тогочасної України, називаючи її за вже усталеною на Заході традицією Руссю. Досить своєрідний у нього опис Києва - спалах поетичної фантазії на основі сухої й діловитої інформації Герберштайна ...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.124]

Згадки про Русь (Україну), а також окремі "руські епізоди" з'являються також у творчості деяких видатних письменників західноєвропейського Відродження. Так, ці згадки знаходимо у Франсуа Рабле, який відзначався характерними для ренесансної літератури людинознавчо-етнографічними інтересами, поєднуючи в собі, за визначенням А. Мансюї, риси Плінія Старшого та Бальзака (886, с. 9).

Рабле виявляв інтерес до того, де проходить межа між Європою і Азією, а також цікавився тим, до якої з цих частин світу належить таємнича Московія (щодо Русі, тобто України, сумнівів у цьому питанні в нього не було, він відносив її до Європи). Переконливої відповіді на згадане питання він не знаходив, але схильний був вважати, що Московська держава розташована в Азії (867, с. 183-185,305-308;886, с. 9-17). З трьох згадок про Московію в романі Рабле "Ґаргантюа і Пантаґрюель" дві якраз такого географічного змісту, а одна- змісту радше військово-політичного. Останню знаходимо в епізоді військової наради з першої книги роману, де капітан Мердайль заявляє королю Пікрохолю, який

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.126]

зібрався завоювати весь світ: "Короткий наказ, який ви пошлете московитам, в одну мить приведе на поле бою під ваші прапори чотириста п'ятдесят тисяч добірних вояків" (360, І, с. 128).

У характерній для Рабле жартівливо-гіперболічній формі тут відтворено ті чутки про військову силу Московської держави, які в середині XVI ст. ширилися в Західній Європі. В цьому ж епізоді згадується й Русь, тобто Україна за ономастикою, прийнятою в той час на Заході, її названо в числі країн, які розпаленій уяві вояцтва Пікрохоля ввижаються завойованими: "Нарешті, пропливши казковим морем (par la mer fabuleuse) і минувши сарматів, - іронічно пише Рабле, - вони перемогли і підкорили Пруссію, Польщу, Литву, Русь, Волощину, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і вступили в Константинополь - (там само. І, с. 127).

Як бачимо, Русь з'являється у Рабле в групі країн Східної і Південно-Схід-ної Європи, які в ренесансних трактатах, космографіях та інших джерелах включалися до "європейської Сарматії" (за винятком хіба що балканських). У зв'язку з цим слід зауважити, що в російських перекладах роману Рабле назва Russie в наведеному пасажі неправильно перекладається як "Росія". Насправді ж тогочасна Росія для Рабле - це Московська держава, Московія, яку він і згадує окремо в своєму романі. Для Рабле та інших гуманістів Відродження "Русь" і "Московія" аж ніяк не були етносинонімами, як це виходить у згаданих російських перекладах. За словом "Русь" у Рабле стоїть досить визначений етнічно-історичний зміст: ідеться про українські землі, які в своїй сукупності на тогочасному Заході називалися Руссю. Гадаю, цей зміст необхідно з можливою адекватністю передавати в перекладах, уникаючи його нівелювання...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.127]

"Руські алюзії" маємо також у поемі Л. Камоенса "Лузіади", вершині літератури португальського Відродження (50)...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.128]

І тут же, продовжуючи поетичний опис Східної Європи, Камоенс називає країни й народи, які в новий час заселили її простори, і між ними "рутенців" і "московитів", тобто українців і росіян..."Від цього моря (Балтійського. - Д. Н.) до Дону живе дивовижний народ, рутенці, московити й лівонці, які були колись сарматами" (там само)...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.129]

До тих історико-літературних пам’яток останньої третини XVI ст., роль яких в ознайомленні Західної Європи з Україною була особливо значною, належіть „Опис Європейської Сарматії” (“Carmatiae Evropeae Descriptio”) Алесандро Ґваньїні...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.141]

Тут знаходимо

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.142]

не тільки географічно-етнографічні описи Волині, Галичини, Поділля і Київщини, а й нарис з історії України (за термінологією автора - Русі) від часів Київської Русі до середини XVI ст. Важливо зафіксувати, що Ґваньїні теж чітко відрізняє Україну (Русь) як від Польщі, так і від Московії і теж розглядає історію Київської Русі та Галицько-Волинського князівства саме як її історію. Докладніше й послідовніше розвиває Ґваньїні цей погляд у польсько-мовному виданні "Хроніка Європейської Сарматії", де історія Київської Русі й Галицько-волинського князівства трактується як етапи історії однієї держави від Х до середини XIV ст. Слід ще зазначити, що цей нарис з історії України ґрунтується переважно на західноруських, тобто українсько-білоруських літописних джерелах ...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.143]

Серед творів західноєвропейської історіографії про Визвольну війну українського народу найбільшого розголосу набула "Історія війни козаків проти Польщі" П'єра Шевальє... Шевальє правильно визначив українців як окремий народ у його тогочасних етнічних межах, але називав його "русами" (les Russes) або "русинами" (les Russiens), що, слід сказати, не вело до злиття його з росіянами, яких именовано у нього "московитами" (les Moscovites).

Завершуючи характеристику козаків, він наголошував, "що козаки - це тільки військо, а не народ, як багато хто думав", але військо народного, селянського походження "на зразок французьких франтірерів часів Столітньої війни" (там само, с. 98)

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.303]

Отже, можна констатувати, що в Західній Європі другої половини XVI ст. існували досить визначені уявлення про український народ у його тогочасних етнічних межах, але назви "Україна" й "українці" в цьому значенні не вживалися. Народ називали "руським", або "рутенським", а в поняття "Україна" вкладали лише характеризований вище історично-локальний зміст. І це, зрештою, було не чим іншим, як відбиттям тієї системи етнічно-політичних понять, яка існувала в самій Україні. Тут наприкінці XVI і в XVII ст., в умовах запеклої релігійно-політичної і національно-визвольної боротьби, народ самоусвідомлювався як "народ руський", як "Русь", котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій "латинської Польщі".

Згадаймо й те, що козацтво в час свого розквіту відчуло себе репрезентантом і захисником усього "руського народу"; це дістало яскраве вираження в діяльності Богдана Хмельницького, в його прагненні "визволити народ руський весь", в межах, що їх сягала влада великих київських князів і дотепер звучить руська мова (576, с. 505). Водночас і український народ у цілому, і козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з "Московщиною" і "московськими людьми", хоч і вбачали в них одновірців.

Таким чином, у західних джерелах XVII ст. українські землі в їх сукупності визначалися, як правило, етнонімом "Русь", куди включалася й Україна, "земля козаків", яка викликала особливу зацікавленість. Щодо Російської держави, то вона там звичайно виступала, як і в попередньому столітті, під назвою "Московія"... Деякі західні джерела XVII ст. фіксують і той факт, що "руси" й "московити" говорять різними мовами і називають ці мови відповідно "руською" і "московською", маючи на увазі розмовну мову.

Так, у своїй реляції з Москви австрійський посол Я. Генкель фон Доннесмарк, інформуючи також про українських козаків, чітко розрізняє Московію і Україну, причому мову першої він називає "московською", а другої - "руською" (95, с. 63-64). Зокрема, про польського посольського секретаря Ганса Ґритина в реляції говориться, що він "дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами" (там само, с. 64). Зазначу, що таке ж розрізнення українців і росіян, "русів" і "московитів" було прийняте в той час і серед західних та південних слов'ян. Я не кажу тут про Польщу, де воно

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.362]

усталилося вже в XV-XVI ст., про що свідчать численні історико-літературні пам'ятки й джерела, характеризовані в попередніх розділах. У XVII ст. воно поширюється в Чехії, зокрема властиве воно було Я. А. Коменському, який писав у "Короткій історії слов'янської церкви": "Серед слов'янських народів першими християнами стали болгари, за ними швидко пішли інші племена цієї ж мови ... серби, боснійці, хорвати, і сталося це внаслідок діяльності Кирила й Мефодія, грецьких єпископів, які знали слов'янську мову. Потім християнство прийняв моравський князь Сватоплук і чеський Борживій, далі Польща і, нарешті, руси й московити" (267, с. 16-17).

Те ж саме спостерігається і серед південних слов'ян, наприклад, відомий болгарський історик і письменник Паїсій Хилендарський говорить у своїй "Історії словено-болгарській" (1762 р.), що йому довелося перечитати "рукописні й друковані книги, що їх руси й московити спеціально видали про слов'янський народ" (75, с. 24). Тут теж "руси" - українці, у примітці на тій же сторінці він називає "русом" Інокентія Ґізеля, за "Синопсисисом" якого викладає стародавню історію. Отже, в Європі XVII ст. Російська держава була знана здебільшого під назвою "Московії". Поряд з тим у другій половині століття, особливо в дипломатичних документах, дедалі частіше починають називати її "Росією". Оскільки ж у західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми "Русь" і "Росія", це загрожувало плутаниною, що її автори деяких пам'яток пробували уникнути в оригінальний спосіб.

Так, уже згадуваний німецький бароковий історик Еразм Франціск, який багато писав про Україну в своєму "Новому Флорусі" і в книзі про турецьку агресію в Україні й Угорщині в 70-х pp. XVII ст., росіян називає або "московитами" (Moscovitem), або ж новонімецькою формою етноніму "Russen"; наприклад, він пише, що "schlugen sie (козаки. -Д. Н.) sich zu ihren Religions Genossen den Russen oder Moscovitem" ("робили вони походи й на своїх одновірців росіян або московитів") (208, с. 156-157). Коли ж виникає необхідність назвати весь український народ, а не тільки козаків, Еразм Франціск вдається до старонімецької форми етноніму "Reussen", з яким зустрічаємося в німецькому середньовічному епосі й рицарській поезії і якою називали Київську

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.363]

Русь. Наприклад, він пише: "Богдан Хмельницький зібрав під свої прапори двісті тисяч завдяки тому, що всі руси стали тоді віроломними бунтівниками (weil ganz Reussen damals untreu und rebellisch worden)" (там само, с. 154). А в "Новому Флорусі" вже на самому початку він говорить про "повсталих козаків і русів" ("rebellischen Cossaken und Reussen"), розуміючи під останніми все населення тогочасної України по Сян і Віслицю (209, с. 1-2).

Відповідно вся тогочасна Україна у нього виступає під старонімецькою назвою Русі (Reussen), тоді як Росія у нього - Russland. Щодо італійських і французьких пам'яток другої половини XVII ст., то вони цілком дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу називають "Руссю", а другу "Московією"...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.364]

Можна також сказати без перебільшення, що в XVII ст. у Франції й Італії, Німеччині й інших країнах Заходу про Україну знали набагато більше й уявляли її набагато точніше, ніж у пізніші епохи, в XIX й XX ст., коли вона була інтегрована Російською імперією і її наступницею Радянською імперією. В західноєвропейській рецепції XVII ст. і значною мірою XVIII ст. чітко диференціювалися "Русь" і "Московія", тобто Україна і Росія, в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши "Русь" і "Росію", і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.367]

Матеріали, наведені у відповідних розділах дослідження, дозволяють внести істотні корективи у схему ознайомлення Західної Європи з Київською Руссю, яка була вироблена російською офіційно-імперською історіографією і перенесена в радянську історичну науку. За цією схемою, зацікавлення Київською Руссю на Заході та пізнання її було цілком пов'язане зі зростаючим інтересом до Російської держави, яка виходить у XVI ст. на європейську арену й відіграє дедалі більшу роль у європейській політиці. Насправді ж у західних історико-літературних пам'ятках XVI-XVII ст., що містили описи східнослов'янського світу, екскурси в історію Київської Русі з'являлися переважно не в матеріалах про "Московію", а в матеріалах про "Русь", як за усталеною ономастичною традицією називалася в цих пам'ятках Україна. Причому в багатьох із них, від "Опису України" Боплана до "Анналів Малоросії" Шерера, незмінно наголошувався спадкоємний зв'язок України з Київською державою...

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.518]

Принципове значення має питання про ономастику України в західноєвропейських джерелах, особливо в межах XVI-XVIIIcт. Як показано вище на матеріалі численних джерел, у той час на Заході за українськими землями в їх сукупності закріпилася назва "Русь", назва "Україна" десь із середини XVII ст... Слід зазначити, що це відповідало тій системі етноісторичних понять, яка існувала в самій Україні, де народ самоусвідомлювався як "народ руський", як "Русь", котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій "латинської Польщі". Водночас і український народ в цілому, й козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з "Московщиною" і "московськими людьми", хоч і вбачали в них одновірців.

Отже, в західних джерелах XVI-XVIII ст. Україна виступала під назвою "Русі", а народ називався "русами" або "рутенцями", включаючи й козаків, які викликали найбільшу зацікавленість. Деякі джерела фіксували й той факт, що "руси" і "московити" говорять різними мовами і називали

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.522]

ці мови відповідно "руською" і "московитською". Разом з тим, особливо у XVIII ст. і передусім у дипломатичних документах та політичній літературі. Російську державу все частіше починають називати "Росією". Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми "Русь" і "Росія", то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України.

Якщо в західноєвропейській рецепції XVI-XVII і значною мірою XVIII ст. досить чітко розрізнялися "Русь" і "Московія", тобто Україна і Росія, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши "Русь" і "Росію" з часів Київської Русі (чому найактивніше сприяли імперська політика й наука), і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність. Точніше кажучи, в ХІХ-ХХ ст. ця ідентифікація була некритично прийнята Заходом від Російської імперії та її наступниці, радянської імперії, і, як слушно писав І. Лисяк-Рудницький, "нам ще довго доведеться проти цих закоренілих поглядів (чи пересудів) боротися" (597, с. 25).

[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.523]"
Дмитро Наливайко Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. - К.: Основи, 1998. - C.29, 109, 111-113, 118, 120, 122-124, 126-129, 141-143, 303, 362-364, 367, 518, 522- 523.

географа Фредеріка де Вітта (1665—80 pp.), австрійській карті Матея Севтері (1773 р.) та багатьох ін. [1- Шелухин С. Назва України. Назва України в стародавніх географів // Хроніка – 2000. Наш краї. – 1992. –Вип.2. –С.50-63.] Щоб повніше зрозуміти неповторність геополітичного становища України, коротко торкнемось аналогічних даних про її великого сусіда, тобто Росії [2]. Посол Республіки Венеція Амбросій Контаріні, котрий здійснив у 1473—77 pp. подорож до Персії, попутно відвідав Польщу, Україну та Росію. Зокрема, до Москви він прибув 26 вересня 1476 р. і був представлений Великому князю Івану III Васильовичу, якого він іменує, між іншим, "Signor delia gran Rossia bianka", тобто "Володар великої білої Росії". Але набагато поширенішим було вживання назви "Московія", причому автори досить чітко усвідомлюють різницю між Руссю і Московією.

Як зазначено в назві праці барона Сигізмунда Герберштейна, котрий у 1517-1526 pp. двічі бував у Москві з посольськими (від імператора Максиміліана) справами. Свої враження та спостереження він виклав у трактаті "Нотатки про Московію". Вже в заголовку дипломат зазначає, що в цій книзі "прихильний читач знайде опис Россії (Russiae) чи, як вона нині називається від імені своєї столиці, Московії (...Moscoviae)..."

Ця книга вперше видрукувана ще 1549 р. у Відні. Отже - Московія, а не Русь. Так само про Московію пишуть: Альберто Кампензе (1523), голландський вчений і богослов, - "Московія" і "московити" (Moscovia et Moscouiti); Йоанн Фабрі, радник та духівник римського короля Фердинанда, у трактаті "Лист про віровизнання московитян, котрі живуть біля Льодовитого океану і про догмати їх, до Фердинанда, ерцгерцога Австрійського, від 18 вересня 1525 року" - "Московія" і "московити" (Moscorum et Moscovitarum);

Марко Фоскаріні, посол Венеції в Москві у 1537 р., у праці "Історична повість про Московську імперію" -"Moscovitico", або Московська імперія ("Moscovia", "Moscovitico Imperio"); Паоло Джовия, єпископ міста Комо, у 1523 р. зустрівся у Римі з послом Василія IV Івановича і, за дорученням папи Климента IV, розпитав його про далеку країну, а свої враження

[В.С. Крисаченко Україна на сторінках святого письма... -C.20]

виклав у трактаті "Про посольство Василя, Великого князя Московського, до Першосвященика Климента VII" - Московія і Московичі ("Moscoviae et Moscovitatum"). I такі приклади можна продовжувати скільки завгодно. Англійський капітан Річард Генслер (1553-56 pp.) - "Moscovia", дипломат Ганс Шлітте (1554 p.) -"Moscoviae", "Muskowithen"; Себастьян Кабота, венеційський мореплавець (1556 p.) - "Moskovia"; капітан Антоній Дженнінсон (1557-71 pp.) - "Moscoviae", "Muscovite"; Франческо Тієполо, венеційський посол (1560 р.) - "Moscovia", "Moscovitico Imperio"; військовик Алессандро Тваньїні (1560 р.) - "Monarcha di Moscovia";

Філіпп Перністайн, посол римського імператора Рудольфа II (1579 р.) - "Moscovia"; Антоніо Поссевіно, єзуїт та дипломат (1581-82 pp.), посол папи Григорія XIII в Москві, - "Moscovia et Moscoviticis". Італійський співак, придворний польського короля Сигізмунда III Алессандро Чиллі, котрий бував у Московії в 1606-08 pp., - автор "Istoria di Moscovia" (1627 p.).

Між іншим, Карл Маркс, якому аж ніяк не можна відмовити в глибокому знанні європейської історії (згадаймо його характеристику Запорізької Січі як "християнської козацької республіки"), писав про Росію XIII - XVI ст. саме як про "Московію", тоді як для XVIII ст. він уже починає використовувати, власне, термін "Росія" (Маркс К. Разоблачение дипломатической истории XVIII века // Вопр. истории. - 1989. - № 4. - С. 5-7, 10.), наприклад: "Іван (III. - В. К.) звільнив Московію..." І далі: "Здивована Європа, на початку правління Івана ледве знаючи про існування Московії, затиснутої між татарами та литовцями, була ошелешена раптовою з'явою на її східних кордонах величезної імперії, і сам султан Баязид, перед яким тремтіла Європа, вперше почув зарозумілу мову московитів"( Там само. - С. 6-7.).

У цій думці схоплено момент трансформації певної геополітичної реальності в реальність політичну. Невідомий автор XVI ст., мабуть, італійський купець, котрий відвідав у 1553 р. Росію, залишив невеликий твір під назвою "Relatione dell' Imperio Ducato di Moscovia", тобто "Звістки про Московську державу". Тут ми знаходимо

[В.С. Крисаченко Україна на сторінках святого письма... -C.21]

характеристику геополітичних обширів тодішньої Росії. Вона простилається від жертовників Александра Великого, що біля гирла Танаїса (Дону), аж до краю твердої землі. І далі автор пише: "Московія межує на сході зі скіфами, котрі нині звуться татарами; на заході з Брусією (Пруссією. - В. К.); (Лівонією...); на південь - з татарами, що живуть біля Меотійського озера, а на схід, біля Борисфена і Танаїcа, з Россією (la Rossia) ж і з Литвою".

Автор цілком свідомий різниці між Україною та Московією: "Росій дві, - зауважує він, - одна, простора, лежить у напрямі Герумнського лісу, а інша, на берегах Азіаче (Аzіасе) (?), прилягає до Польщі та Семиградії..." Прикметно, що, ведучи мову про походження московитів, автор зазначає, що вони походять начебто від лівонців та татар, котрі жили на берегах Волги. Інакше кажучи, як щодо самої країни, так і її людності, італійський сучасник певний їх відмінності і осібності, в тому числі щодо України.

[В.С. Крисаченко Україна на сторінках святого письма... -C.22]

Досить довго, щонайменше від 1601 по 1613 р., жив у Росії саксонець Конрад Буссов, котрий свої враження описав у трактаті "Збурений стан Російського царства в урядування царів Федора Івановича, Бориса Годунова, особливо Димитрія, а також Василія Шуйського..."

Людність цієї країни він усюди іменує "московитами". Що ж до українців, то про них свідчить його опис урочистої зустрічі Димитрієм Марини Мнішек у Москві: "Цар вислав назустріч своїй нареченій всю свою придворну свиту: князів, бояр, німців, поляків, козаків, татар і стрільців..." Отже, в Росії - московити, а в Україні - козаки...

[В.С. Крисаченко Україна на сторінках святого письма... -C.23]"

В.С. Крисаченко Україна на сторінках святого письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. -К.: "Наукова думка", 2000. - С.20-23.

Михалон Литвин секретар польського короля Сигізмунда II Августа у своїй книзі, виданій у 1615 році "О норовах татар, литовців, і московітів" писав: "Пройдя оттуда дальше, они покорили соседний народ ятвягов (jaczvingos), потом роксоланов (roxolanos), или рутенов (ruthenos), над которыми тогда, как и над москвитянами (Moscis), господствовали заволжские татары … Здесь в соборной церкви блаженного Станислава (Stanislai), крытой свинцом с золочеными верхами, украшенной также драгоценными каменьями, вместе со многими золотыми, серебряными сосудами, сгорело и около трехсот старинных знамен, добытых в победах над роксоланами, москвитянами (Moscorum), алеманами (Alеmanorum) и другими народами … Она была владением князей Руссии и Московии..."
Lithuani M. De moribus Tartarorum, Lithvanorum et Moschorum. Fragmenta X. - Basileae, 1615.
Что я думаю о "дружбе" между украинцами и россиянами - http://youtu.be/8eFTW_4183o

Ссылка:
Скрыть ссылки на пост
Показать ссылки на пост


Вернуться в «Украина»



Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и 1 гость